Краса без красивостей

Хтось говорив, що рецензувати поезію значить цитувати її. В цьому багато правди. Ніякий переказ, ніякі глибокомудрі коментарі не в силі відбити всі барви, тони і півтони, настрої і найтонші порухи душі художника. У всякому разі, чим більше припаде тобі до серця книга, тим більше витягів з неї самі просяться на папір.
І все ж доведеться відмовитися від цього методу. Інакше буду змушений цитувати підряд всі вірші і поеми з нової (третьої) збірки Ліни Костенко «Мандрівки серця». Талант поетеси яскраво проявився вже в перших її книгах, але там було немало і прохідних віршів, у яких відчувалися настирливі, але часто й безрезультатні поетичні шукання.
Третя книга Ліни Костенко на диво рівна. Тут немає слабких віршів. Є прекрасні і хороші поезії. Найслабші з них могли б стати окрасою багатьох поетичних збірок. Це насамперед свідчить не про «безгрішність» Л. Костенко, а про те, що вона вимоглива художниця, що друкує вона сьогодні тільки те, що вважає довершеним. Цю вимогливість вона й сама декларує такими словами:

А скільки в нас поезій випадкових
З нічого й ні для чого виника!
Байдужих фраз металу нетривкого,
Думок затертих і порожніх слів…
Зроби супутник із добра такого, —
Напевно, вище носа б не злетів.

Як бачимо, критерії поетеси високі — вона вимагає від митця, а отже, й від себе, не лише щирості і викінченості, а й гаряче обстоює думку: право на існування має лише те, що потрібне сучасності, їй хочеться дивитися на світ широкими очима, бо

…все залежить
від людських зіниць —
в широких відіб’ється вся епоха,
у звужених —
збіговисько дрібниць.

І, очевидно, тому олівець поетеси «крилом, тяжким і хижим», безжалісно перекреслює ті слабкі рядки, що не в силі дійти до людей:

Скільки білого паперу
слабих навіки замело.

Тут так багато сказано про поетичну вимогливість Ліни Костенко не випадково. Її третя книга має принципове значення. Уже одним фактом свого існування вона перекреслює ту тріскучу та плаксиву писанину деяких наших ліриків, що своїми утворами тільки захаращують книжкові полиці магазинів та підривають довір’я читачів до сучасної поезії.
Іноді пробують поетів ділити на ліриків і раціоналістів. Але то, мабуть, даремний труд, бо справжнє мистецтво однаково неможливе ні без гарячого серця, ні без тверезої голови. Там, де стихійно поєднується мудрість і пристрасть, можливо, якраз і починається поезія. Ліна Костенко з однаковою граціозністю малює і найніжніші акварелі, і широкі полотнища, і з чарівною легкістю підноситься до філософських роздумів та узагальнень. Вона красива в своєму смутку і сліпучо осяйна в своїй радості:

Я сповідую віру,
у якій оточують німбом
не святих, не пророків,
а просто щасливих людей.

А до того ж вона безпощадна в своему гніві, по-жіночому ніжна з коханим і друзями. Громадянство її знаходить свій вияв не в тріскотливій балакучості, а в жадобі до сьогоднішнього життя. Вона може вчинити «суд» конвойному Маноліса Глезоса, глянути в очі страхітливому Василіску, розстріляти «кулеметною чергою слів» варварів, що спалюють книги. І ще вона змогла почути слова великого Кобзаря,

…що на цій планеті,
відколи сотворив її пан-Бог,
ще не було епохи для поетів,
але були поети для епох.

Можна було б ще багато говорити хоча б про поему «Чайка на крижині» та глибоку і прекрасну в простоті своїй казку «Мандрівки серця». Але не маю для того ні місця, ні, по правді кажучи, сили всебічно проаналізувати ці речі. А одним захопленням не дуже когось переконаєш. Хочу зазначити ще одну рису поезій JI. Костенко, яка впала в очі. Йдеться про простоту її поетичного почерку. Ось початок «Мандрівки серця»:

Кожна птиця має свій голос.
Кожне поле має свій колос.
Кожна справа — свої почини.
Кожна казка — свої причини.
Хочете — вірте.
Хочете — ні.
Не повірить людина —
Розкажу сосні.
Не повірить сосна —
Розкажу вербі.
Не повірить верба —
Розкажу собі.
Хто-небудь та почує…

Як бачите, справді тут все просто. Але це та простота, що є антиподом примітиву і синонімом віртуозності.
Це та простота, яка в українській поезії йде від Шевченка, Франка і Лесі Українки. Це та простота, яка поєднує в собі красу, мудрість, тонку душевну чутливість і хороший смак.
На кінець рецензій критики приберігають зауваження. Я не приберіг їх, бо в мене їх немає, і до того ж я не критик, а лише читач.

Не пізніше 21.03.1962

comments powered by HyperComments
3 роки ago