Поезія Archives » Сторінка 36 з 38 » Василь Симоненко

От уже відцвіли сади,
Біле полум’я з себе струсили…
Тільки знов я іду сюди,
Як раніш, запальний і несмілий.

А потім, з саду ідучи,
Під ніс собі мурликай:
— Віднині точно буду вчить
На страх усім великий!

Батько сміється синові,
Щастя в очах сія,
І промов ля дружині він:
— Сильний!
Такий, як я!

Тільки вже для нього в грудях тісно,
Чую сам — шумує, визріва…
Мабуть, це родилась нова пісня,
Мабуть, серце про любов співа.

Наче вчора бігав я до школи
І садив ті вишеньки малі,
А тепер гудуть над ними бджоли
І поважні пустуни-джмелі.

І сну нема, і спокою немає,
І відчаю, і певності нема,
Тебе ж у далеч владно закликає
Напоєна надіями пітьма.

Прийшла весна і пісню заспівала,
думки хороші людям принесла,
лише для мене в неї ласки мало,
лише для мене не знайшла тепла.

Їх перебороти не хватає сили —
за роями нові рядяться рої,
та у власнім серці вирив я могилу
і у ній ховаю всі думки свої.

Я в мареннях не раз вершини слави
Сягав і досягнуть ніяк не міг —
Замість вінків лаврових для забави
Мені череп’я кидали до ніг.

Попрощаемся, земле кохана,
рідна мамо, хороша моя.
Повернусь, як весна довгождана
знов на нивах твоїх забуя.

Жартів оцих не терплю,
що ж говорю — не знаю,
хлопців усіх люблю,
а одного — кохаю

Тільки, бачите, він був
трохи несвідомим
й гарбуза собі здобув
ясно, річ відома.