Поезія Archives » Сторінка 35 з 38 » Василь Симоненко

Посадили колись в лісосмузі
Ми зелені малі дубки,
Полюбили їх, ніби друзів,
Доглядаючи залюбки.

Засіли кригою важкою
В душі десь глибоко слова,
І образ дівчини одної
В обох у думах виплива.

Ні, я не буду у роки тяжкі
Пісню співать солов’їну,
Марить про щастя, корчить смішки,
Бачачи в злиднях країну.

Треба навчитись Вітчизну любить,
Хай чи багата, чи вбога,
Віри в душі не мутить ні на мить
В світлу народну дорогу.

Ми брехні завжди легше вірим,
Бо у правди крутіша путь.
Важко бути з собою щирим,
А нещирим — не хочу буть.

Та пройдуть дні, гарячі й безнадійні,
І ми стаєм холодні та спокійні,
Такі собі чиновники черстві.

Десь вітер грає на віолончелі,
Морозні пальці приклада до скла,
І ти одна в зажуреній оселі
Замріяно схилилась до стола.

Щоб любили нас, щоб кохали,
Кожен з шкіри своєї ліз.
Скільки потім за нас проливали
Милі очі солоних сліз!

І тому, як вечір наступає,
Ген за обрій сонце заповза,
Я на зло йому й тобі бажаю,
Щоб раптово вдарила гроза.

Чи зійшлися десь оці дороги,
Чи назавжди, може, розійшлись?

Я іду до тебе, моя мила,
Ти виходь, кохана, зустрічать.
Ні, любов ніщо зламать не в силі,
Бо вона єства твого печать.

А я ходжу, не знаю — чому, Чогось шукаю — не знайду. Не розкажу ніде, нікому Свою недолю і біду.…