Поезія Archives » Сторінка 32 з 38 » Василь Симоненко

І в сіру ніч, коли мене не стане,
Коли востаннє римою зітхну —
Я не помру, лиш серце в грудях стане,
Схолоне кров, а я навік засну.

І чую я у шепоті пшениці
Важкі зітхання висохлих губів,
І бачу згорблених, замурзаних бабів,
Дівочі русі коси-блискавиці.

Все спокійно. Тиша,
Тільки крізь туман
Молодістю дише
Голосний баян.

Тиха нічка за вікном заснула,
Щось черешня шепче при вікні.
Дві голубки крилами змахнули,
Вишиті на грубім полотні.

Скільки ждала, виглядала —
Не діждалася таки.

І на стежках, порослих будяками,
Що обминали зморені діди,
Я залишу мужицькими ногами
Хай не глибокі, та чіткі сліди.

Моє життя — розтрощене корито,
І світ для мене — каторга і кліть…
Та краще в тридцять повністю згоріти,
Ніж до півсотні помаленьку тліть.

Вже два десятки стукнуло хлопчині,
І вже під носом натяк є на вус.
Лише для мами я в одному «чині» —
Як був малим, так, певне, і лишусь.

Не упадуть на груди пишні коси
І не торкнуться руки теплих пліч…

Білі вишні огортає
Темрява сумна,
А дівчина все зітхає
У саду одна.

І піду задьористо до клубу —
Хай шугає пісня поміж віт…
Може, вийде з хати моя люба
І мені всміхнеться з-за воріт.

Поміж ними цвіркачі
Цілий день і уночі
Будять спокій хорами…