Поезія Archives » Сторінка 31 з 38 » Василь Симоненко

На чорні скелі бризка снігом піна,
Ревуть пороги у тупій злобі,
І десь далеко води голубі
Тривожить ніжна пісня мандоліни.

Кусень хліба, молоко в торбині,
Босі ніжки, збиті до крові, —
Гонить хлопчик гуси по стежині,
Прутиком похвиськує в траві.

Я таку тебе завжди бачу,
Образ в серці такий несу —
Материнську любов гарячу
І твоєї душі красу.

Я ж себе не дам тобі в забаву
Ні тепер, ні завтра, ні колись…
Не дивись на мене так лукаво,
Не дивися, чуєш, не дивись.

За лісом дим підвівся по спіралі,
І ти, обтяжена, застигла у вікні —
На віях сльози… І осінні далі
Сумну мелодію навіяли мені.

І я тремчу — у грудях канонада,
Я онімів, бо неземна принада
Мені так душу щастям колиса.

Всі на вулицях — немов знайомі, рідні,
Лиш чомусь не впізнають мене…

Моя вкраїнська мово солов’їна —
Джерельний струмінь свіжої води.

Живе лиш той, хто не живе для себе,
Хто для других виборює життя.

Вже третій день товариш мій хворіє,
Але чомусь не йде до лікарів.
Сидить весь час — то журиться, то мріє,
Або ковтає томики віршів.

І я розумів, що ти — сеньйора,
А я, навпаки, — васал.

Не журись, моя хороша,
Ну послухай і не плач —
Зароблю я купу грошей
І вернусь назад — багач.