Поезія Archives » Сторінка 33 з 38 » Василь Симоненко

Який же в біса я поет,
Коли живу, як пень, без мислі,
Коли годяться лиш в клозет
Мої вірші нудні і кислі?!

Тільки вийду з хати я,
Він кричить: — Посватаю!
Головою похитну:
— Будеш сватать не одну.

Іди, іди, любов моя кохана,
Моя хороша згублена пора.

Ні, я, коли впаду в обійми смерті,
Не заволаю слізно: «Зупини!»

Ой давно вже тебе шукаю,
Доганяю і знов відстаю.
О якби подружились — знаю,
Ти б розвіяв журбу мою.

Біжу я в клуб — чому біжу, не знаю,
А в клубі стану в темному кутку
Та й задивлюсь, як дівчина кружляє
В нестримному веселому танку.

Чужих країв ніколи я не бачив,
Принад не знаю їхніх і окрас.
Та вірю серцем, щирим і гарячим, —
Земля найкраща все-таки у нас!

Хай тобі в борні жорстокій
У краю чужому
Навіває в серце спокій,
Відганяє втому.

І осінь щедро грається листами,
Встеля йому доріжку на поріг,
А він один відсіль далеко, мамо,
Іде в життя, шукаючи доріг.

Не від людей я сором свій ховаю,
Убогу душу не від них таю,
А сам від себе, бо тебе кохаю,
Хоч ти й не варта на любов мою.

Ти, рідненька, не журися —
За грибами ж я піду.
— Йди, синочку, та дивися —
Не знайди собі біду.

Бо коли б зробилася другою,
Хоч на мить скорилася мені,
Я б тоді не бігав за тобою,
Не складав би віршики-пісні.