Поезія Archives » Сторінка 21 з 38 » Василь Симоненко

Та в прекраснім житті важкому
Будуть завжди сіять мені
В душу, повну вітрів і грому,
Сіруватих очей вогні.

Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре!
Здрастуй, свіжосте нив!

Я не йму тобі зовсім віри,
Як сумною побачу тебе,
Небо в сутінь буває сірим,
А насправді ж воно — голубе.

Ображайся на мене, як хочеш,
Зневажай, ненавидь мене —
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.

Та в мовчанні живе й надія
Не почути жорстоке «ні!».

Розіб’ється човен об скелі,
Об гранітну байдужість твою.

Сам я сонний ходив землею,
Але ти, як весняний грім,
Стала совістю і душею,
І щасливим нещастям моїм.

І убив у серці тишу,
Розпанахав спокій —
Я стою і вітром дишу
На землі широкій!

Найстрашніше, мабуть, тільки тиша карає,
Коли поруч з тобою повзе по житті.

І місяць білий — круглий, як лупа, —
Втопає в царстві мертвого й німого.

Чую, земле, твоє дихання,
Розумію твій тихий сум

І я іду, і падаю, і знову
Спішу вперед або плетусь назад.