Поезія Archives » Сторінка 20 з 38 » Василь Симоненко

Ти ідеш… Звичайно, не до мене,
Не мені замріяність несеш.
Ніжна й добра, щедра і шалена,
Іншому в обійми упадеш.

Розуме мій байдужий,
Вируч мене хоч ти —
Над чим ти думаєш, друже?
— Хочу надію знайти…

Тож ходжу я довгі ночі та зітхаю знов і знов,
їй пісні сумні складаю про сумну мою любов.

Народе мій!
Титане непоборний,
що небо підпирає голубе!
Твій гордий подвиг
не принизять жорна —
вони лиш возвеличують тебе.

Якби того, що в мріях маю,
Хоч краплю мати наяву.

Я хочу буть несамовитим,
Я хочу в полум’ї згоріть,
Щоб не жаліти за прожитим,
Димком на світі не чадіть.

Не потрібні людині крила,
Серце й розум потрібні їй!

Ти тільки спокою ні грама
Не дай воскреслому мені.

У скількох у волоссі мліли,
У скількох іще будете мліть?
Ви всіх разом так не любили,
Як одну її треба любить!

Але певен, що жодного разу
У вагання і сумнівів час
Дріб’язкові хмарки образи
Не закрили б сонце від нас.

Поможіть же, черевики, ще загадку розгадать —
Як навчитися галоші нам на серце узувать?

Щоб зі мною вона не возилась,
Не шептала мені по ночах,
Що давно моя гордість втопилась
У бездонних твоїх очах.