Поезія Archives » Сторінка 12 з 38 » Василь Симоненко

Дай мені губами зачерпнути
Ніжної твоєї доброти.

Бо величі справжній не треба
Спиратись на плечі нікчем.

Їй-право, не страшно вмерти,
А страшно мертвому жить.

Дай мені свій простір і неспокій,
Сонцем душу жадібну налий!

Світ здається сонним і порожнім,
Як тебе немає поблизу.

Готовий все убити і спалити,
Щоб обезсмертити своє ім’я.

Мало великим себе уявляти,
Треба великим буть.

Тихо вечір тумани пряде,
І не чути й не видно нікого,
Лиш чекання моє молоде
Одиноко стоїть край дороги.

І стою на березі чекання:
Що ти мені з гуркоту кричиш?

можна прострелити мозок,
що думку народить,
думки ж не вбить!

Прокляття вам, лукаві лицедії,
В яких би ви не шлялися чинах!
Ви убиваєте людську надію
Так само, як убили качана.

Що можу я, коли дрімають люди?
Що можу я, коли заснули ви?