Уманським дівчатам
Я люблю у Софіївці думать,
Відганяючи спогадів рій.
Я люблю у Софіївці думать,
Відганяючи спогадів рій.
Вибухає душа — я тебе розумію,
Але, Львове, хоч трішки мене зрозумій.
І банально бряжчать гітари,
І ридання, і пошлий сміх.
І шалені сердець удари,
Хаотичний думок розбіг.
І місто, холодом і втомою залите,
Ліниво корчиться у електричнім сні,
І вже його не в силах розбудити
Досвітні ті безпомічні вогні…
Та скучаю я жахливо, бо огидли вже мені
Ці осінні ранні зливи, беззмістовні, сірі дні.
І ходжу я, мов прибитий, і притулку не знайду.
Куди пливу я в цім безумнім морі?
Куди несе мене стихії шал?
Я вернувся сьогодні додому,
І весь день у кімнаті моїй
Щирі друзі мої й знайомі —
Поспішай лиш стрічать, радій!
От уже відцвіли сади,
Біле полум’я з себе струсили…
Тільки знов я іду сюди,
Як раніш, запальний і несмілий.
А потім, з саду ідучи,
Під ніс собі мурликай:
— Віднині точно буду вчить
На страх усім великий!
Наче вчора бігав я до школи
І садив ті вишеньки малі,
А тепер гудуть над ними бджоли
І поважні пустуни-джмелі.
Ці стежки не раз ночами зміряні,
ці поля оббігані не раз
Що мені діять і як мені буть —
Київ казковий не в силі забуть!