очі Archives » Сторінка 2 з 2 » Василь Симоненко

Все на світі було,
Лиш тебе не було.

Ми ішли через блакитне місто
Мовчки зупинились на мосту.
Ти була така прозора й чиста,
Я не смів порушить чистоту.

Розуме мій байдужий,
Вируч мене хоч ти —
Над чим ти думаєш, друже?
— Хочу надію знайти…

Щоб зі мною вона не возилась,
Не шептала мені по ночах,
Що давно моя гордість втопилась
У бездонних твоїх очах.

Та в прекраснім житті важкому
Будуть завжди сіять мені
В душу, повну вітрів і грому,
Сіруватих очей вогні.

Ображайся на мене, як хочеш,
Зневажай, ненавидь мене —
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.

І палають, ніби стиглі вишні,
Владно підкоряючи собі,
Губи неціловані і грішні,
Очі божевільно голубі.

Бо коли б зробилася другою,
Хоч на мить скорилася мені,
Я б тоді не бігав за тобою,
Не складав би віршики-пісні.

«Ой скажи мені, чому хмелію
Біля тебе, мила кароока?»
Ой долино, ти яка широка,
А попробуй в ширину свою
Радість помісти мою!

Ми з тобою різні люди.
Різна доля, видно, буде
І тобі, й мені.

Я б також з тобою в парі
Пройшовся у парках цих,
Дивився б у очі карі
І щастя читав у них.

Жартів оцих не терплю,
що ж говорю — не знаю,
хлопців усіх люблю,
а одного — кохаю