Євген Сверстюк: Симоненко – ідея

Радiсно було думати, що десь там у Черкасах живе й iнтенсивно працює Василь Симоненко. Ось приїде вiн у Київ з враженнями, а не по враження. Вiн завжди привезе несподiванку — нову казку (нiхто ж не сподiвався, що вiн писатиме й казки), казку цiкаву для дiтей, але цiкавiшу для дорослих. Раптом виявиться, що вiн як сюрприз хотiв видати збiрку оповiдань. Нiхто б не здивувався, коли б вiн привiз сценарiй чи драму. I ясно, що вона була б глибоко змiстовною, симоненкiвською, пройнятою гострою свiжiстю степового вiтру, заглибленою в незайманi напластування нашого життя. А коли навiть не привезе рукописiв — знiчев’я висипле трохи дотепiв. Ось радiо щойно, у вагонi, повiдомило сумну вiстку — “Україна заборгувала перед вiтчизною 5 млн яєць”. Радiо можна було б i не слухати, але Василь умiв у словесних кучугурах знаходити цiкавi дрiбницi й одвертостi, якi ненавмисне розсипає нестримна лакейська догiдливiсть. Його вухо нiяк не могло адаптуватися до цього вгодованого тону, до тих фальшивих мертво-скрушних чи мертво-радiсних iнтонацiй.

Жив вiн у нашiй благословеннiй провiнцiї, де люди так невибагливi до слiв, де так швидко заокруглюються в колi найпримiтивнiших iнтересiв. Де найважливiший засiб спiлкування — дзвiн чарок. Де так легко потонути в тенетах злободенних дрiбниць i заблукати мiж деревами, за якими не видно лiсу.

Ось був, скажiмо, чоловiк як чоловiк, закiнчив аспiрантуру, поїхав у Черкаси, у найжвавiший центр їх — педiнститут,– i десь дiлися борозни з мозку й навiть зморшки на обличчi.  Натренувався жити i все заокруглилося: голова кругла, обличчя кругле, думки круглi, почуття круглi — iдеальний м’яч, який котиться без перешкод по асфальту кар’єри!..

Чому цi люди так мертвiють духово, так тупiють i опускаються мовчки, навiть не повторюючи лермонтовської “Думи”:

Мы жадно бережем в груди остаток чувства,
Зарытый скупостию клад.

За вiдсутнiстю духового життя навколо згасає їхнiй маленький вогник — мрiя юнацтва, затягає непрохiдне баговиння байдужости. Провiнцiя — не тiльки села i мiстечка, дрiмотна провiнцiя i в наших столичних вищих навчальних закладах, редакцiях — скрiзь, де панує пасивнiсть i пристосовництво.

Василь був худющий i кострубатий. Його погляд навiть не зупинявся довго на круглих. Вiн уперто, насуплено дивився в корiнь. Сам вiн, наче корiнь, вийшов з землi, з органiчною любов’ю до неї i свого селянського роду. Вiн добре знав, чим i як глибоко вона напоєна — i не забував про це нi на хвилину.  Знав не за чаркою, а з пером у руцi i зi смутком в очах.
У нас у лiтературi немало хвацьких хлопцiв, якi вiршують, наслiдуючи Єсєнiна, свою любов до стрiхи, навiть до волiв. Це затишнi, самовдоволенi вiршованi спогади замшiлого обивателя, який не знає цiни оспiваних мозолiв, але знає цiну свого комфорту. Вiн уявляє себе поетом, приставленим бiльшими начальниками для того, щоб спiвати. Потримайте трохи в руках рукописи, що надходять з околиць,  побачите, як старанно i слiпо вони наслiдують столичних титулованих графоманiв, навiть не спробувавши поглянути власним оком на життя. Василя не втiшали спогади про ремиєання волiв. Коли вiн i вводив волiв у поезiю, то тiльки у своєму контекстi — стриманого гнiву:

“Народ мiй є! В його волячих жилах козацька кров пульсує i гуде”.

Симоненко — єдиний покищо поет, що викристалiзувався в провiнцiї i внiс свiй струмiнь у поезiю — струмiнь оголеної правди i непiдкупної чести.
Вiн знав народ у його побутi, як селянський син. Знав село по своїх заболочених чоботях, як працiвник газети. Але вiн дивився на життя не як “представник”, а як людина, як син дивиться на безпорадну матiр.
Вiн пiднявся до верхнiх щаблiв сучасної культури i вмiв бачити колгоспника на тлi космiчного вiку — весь дiяпазон крайностей життя i “(парадоксiв доби)”:

Цiлую руки, що крутили жорна
У переддень космiчної доби.

Над цими словами не всмiхнеться навiть випещений серед мiських достаткiв блазень, що не любить села чи то за високi цiни на базарi, чи то за бiднiсть i неосвiченiсть.
Глибоке розумiння Симоненком значення свого кореня, постiйне вiдчуття сили, що йде вiд рiдної землi, вiдчуття радости й гiркоти обов’язку пред рiдним народом — усе це було в нього таке елементарно сильне, як i слова:

Я без тебе нiчого не значу,
Наче птиця без крил.

Як це громадянське кредо Симоненка пiдноситься над тисячами дзвiнких патрiотичних деклярацiй!
У його простотi ви вiдчуваєте людину високої iнтелектуальної культури — маштабний розум, який умiє вiдсiвати дрiбницi й оголювати суть. Його простота безоглядна й гостра, як його вiрш “Злодiй”.

Пригадую — вечiр у Черкаському педагогiчному iнститутi.  Виступ Василя був найцiкавiший, найяскравiший, хоч виступав вiн разом з Миколою Вiнграновським. Вiдчувалося, що його там любили, бо саме  його iм’я викликало хвилю оплескiв. Але хтось з тих, що не дуже заслухуються вiршами, наслiдком уродженої або натренованої пильности зафiксував непевний звук i тут таки, щоб набякати, послав записку: “Яку це Ви самостiйну Україну маєте на увазi, коли пишете — “Хай мовчать Америки й Росiї…”, “Маю я святе синiвське право з матiр’ю побуть насамотi””.
Василь спокiйно i наче недбало прочитав цю записку й сказав:
“У мене Україна одна. Якщо автор запитання знає другу — хай скаже. Будемо вибирати”. Ось його лаконiчна й посправжньому народня простота i мудрiсть.

З ним не можна було сперечатися — вiн не висловлював квапливих напiвдумок, вiн про все подумав i там, де iншi багато й неясно балакають,– мовчав. Уся наша втiха, що цей його стиль вiдбився в тому, що вiн залишив нам. Але залишив для нас вiн тiльки свiй початок сходження на верховину. У важкiй боротьбi з собою, з атмосферою дрiмотної байдужости й мертвого стандарту вiн вибився на свiй шлях i тiльки почав ним iти.
Вiн тiльки навчився всупереч усiм вiтрам вiдчувати радiсть боротьби i силу, яка переливається в людину вiд сили земного тяжiння:

Земле рiдна! Мозок мiй свiтлiє
I душа нiжнiшою стає,
Як твої сподiванки i мрiї
У життя вливаються моє.

Вiн тiльки навчився вичленовувати з пороху буденности великi проблеми життя — проблему збереження людської iндивiдуальности (“Я”) i нової думки (“Суд”) у свiтi
категоричних стандартiв, проблему красивої ходи i власної дороги серед камiнних потвор, що

Роззявляли пащi, мов кратери,
I гукали: — Ми символ доби!
Хто не з нами — той проти всiх!

Вiн навчився i тим самим навчив нас. Вiн житиме невiд’ємною часткою нас самих, як живий розум i совiсть, що не гасне.

Пригадую, коли несли труну Василя Симоненка, крiзь голий пустир, де свавiльно шугав пекучий вiтер, раптом заблисло примарне холодне сонце. Його промiння наче заломилось у нагромадженнi льодових гiр i кинуло на землю тiльки жовтогарячий прощальний вiдбиток.

Здавалося, що нагромадження прохових крижаних скель мiцно iзолює вогонь поетичного слова вiд серця читача. Частково — це зовнiшнi iсторичнi нагромадження громадського iндиферентизму, частково — нашi внутрiшнi нагромадження. Бо справдi, порiвняно миршавенький, кульгавий вiршик модного поета доходить умить навiть до нашої провiнцiї, i люди з серйозним виглядом шукають у ньому якогось глибшого змiсту. А от духий i глибинний голос Симоненка губиться в крижаних завалах i глохне в холоднiй пустелi.

А тим часом Василь Симоненко абсолютно доступний формою кожнiй грамотнiй людинi й глибоко хвлюючий змiстом. Вiн раз-у-раз говорить про те, що тривожить людей, про що й вони говорять, але — без тiєї громадської висоти, ясности розуму й пристрасти слова.
Кожен його вiрш нагадуватиме нам i тим, що будуть пiсля нас, елементарнi iстини, без яких не можна змiстовно жити —

Ти знаєш, що ти людина…

А все таки на Симоненкову простоту треба поглянути очима його самого. У нас часто простим називають лiнивий загальник, заримований трюїзм, наперед зрозумiлий навiть тому, хто не звик думати. З такою “простотою” Симоненко боровся ще в унiверситетi, як бореться гострий молодий розум з фальшивою iмiтацiєю мислення. Якось вiн згадував одну студентську витiвку проти ледачої простоти. Серед студентiв виникла суперечка з приводу Блока. Проти Блока виступав студент-графоман, який не розумiв “складної поезiї”. Василь поставив викладачевi лiтератури на лекцiї таке запитання: “Чи може бути поетом людина, яка не сприймає Блока?” Викладач сказав: “Мабуть, нi”, а ледача простота не стiльки засоромилася, скiльки розсердилася.

Публiкацiї в “Лiтературнiй газетi” перших вiршiв Драча i Вiнграновського Симоненко сприйняв як подiю у власному життi, як початок вiдродження поезiї. Пiд час нової кампанiї в галузi лiтератури можна було припустити, що Симоненка протиставлятимуть “формалiстам”. Сам вiн теж побоювався цього i саме тодi виступав так, що наглядачi над поезiєю волiли б уже краще чистий формалiзм.
Взагалi вiрш Симоненка тяжiв до ускладнености, оскiльки його думка шукала своєї форми й простору.

У бiлiй стерильнiй тишi лiкарнi голос Василя заламувався, але погляд його нi разу не вертався назад, а й далi проривався до незвiданого. Здавалося, усе життя зосередилося тiльки в гарячому блиску болiсно великих очей. “Поет мусить час од часу проривати кола, в яких опинився,– роздумує вiн уголос над згасанням одного знайомого поета.– Здається, був у нього талант, свiжiсть i навiть чеснiсть думки, але закрутився в одному своєму колi i омертвiв. Там про нього й забули. Поет мусить вирватися з цього кола на iншу орбiту… За нiч я спалив пачку сиєарет — досi викашлюю…”

Дорогою цiною дався йому прорив. Але за свою коротку й одноманiтно вбогу юнiсть вiн зумiв назавжди утвердити свою неповторнiсть. Свою важку, але цiлком усвiдомлену дорогу до правди. Про це ми розмовляли пiсля одного його виступу — чесного до зухвалости.
Це — життя. Нашi прадiди запорожцi вимiрювали його, не роздрiбнюючи. Вони клали життя для життя, не дозуючи крови.  Той, хто виходить на поле чести, виносить усе життя.
То яке ж моральне право маємо ми гратися в правду, гратися в слова, як паяц на аренi цирку грається в серйознiсть.  Симоненко гидував духовими карликами й паяцами. Вiн просто йшов на повен зрiст, вiн красиво йшов, як його “перехожий”,– i дивився перед себе мужнiми очима мужицького сина.
Стежка його має чарiвну силу випрямляти горбатi душi.
   СИМОНЕНКОВI ЛИСТИ

З тих небагатьох скромних скупих листiв повiяло вiтром 60-х рокiв, призабутих i вже розмитих важкими припливами i вiдпливами iсторiї. Гнiтюча атмосфера совєтизованої провiнцiї:
“милi Черкаси, молочна мжичка i безтурботний духовий сон”, “у нас нема нiчого цiкавого, живу i старiю пiд гарячим черкаським сонцем”.

Важка атмосфера злиднiв i безпросвiтної службової текучки, що не дає можливости вирватися на день до Київа: “зараз у кишенi вiтер”, “за Києвом занудьгував жахливо, але поки що не бачу жодної хвилинки… Служба, Служба, Служба”.

Цiєю бiднiстю i службою кожен з нас був та обкручений, що на життя не залишалось часу.
Нарештi, атмосфера чекання в 60-тi роки: “Нiяк не дочекаюся, коли нас розженуть. Вождi вагаються”; “твiй оптимiзм стосовно пагiнцiв не здається менi реалiстичним. Лiто аж надто примхливе та холодне, хмари бiгають по небу, мов дикi конi. У всякому разi, краще мати несподiвану радiсть, нiж…”
Тонкий нерв Василя Симоненка вiдчував тих диких “бровоносних” коней неосталiнiзму, що вже активiзувалися в кiнцi хрущовського перiоду. Тим часом у серцi щемiло:

Бо ти на землi людина,
I хочеш того, чи нi,
Усмiшка твоя єдина, мука твоя єдина,
Очi твої однi.
Завтра тебе не буде…

Боже, як на зраджувало життя! Як обманювало надiї, як топтало елементарне право жити i дихати, чесно думати i почувати. Якби використати тисячi годин i кiлометрiв у пошуках прописки, роботи й квартири, ми б написали не епiзодичнi статтi чи вiршi, а томи книг. А скiльки часу й мук коштувало Симоненковi те, щоб вирватися з унiверситетської шкаралупи на вiльний простiр, де життя йде за своїми законами.

Коли зострiчалися з Василем Симоненком, ми говорили жадiбно, як люди, якi в очах один одного бачать себе бiльшими, нiж у своїх власних очах. Вiн говорив багато, наче хотiв виповiсти себе за всi мiсяцi й роки мовчання. Говорив про безпросвiтнi Черкаси, про свої i чужi твори, особливо тi, що на хвилi популярности. На гребнi тiєї хвилi тодi сидiв Євтушенко.  Василь вiдчував, що це слабка постать, наскрiзь коньюнктурна, без того прозорого ядра, що становить серце поезiї. Але його коньюнктура була опозицiйною i проєресивною: думка його була мiцно настояна в атмосферi артистичної i порiвняно незалежної московської iнтелiґенцiї. Думка його пiдживлювалався чутками та iнформацiєю з перших рук (“сам говорив”). Симоненко, мабуть, як i бiльшiсть iз нас, читав його усе з цiкавiстю, може, навiть з легкою заздрiстю, що можна написати так i надрукувати, тодi як у нас за кожне помiчене вiдхилення вiд сiрої цензурної лiнiї надовго, а то й назовсiм вiдлучають вiд преси…

Задумiв багато вирувало в Симоненковiй головi. Але клiтка була маленька, а за клiткою — провiнцiйний сон i цвiрiнькання горобцiв.
Найчастiше ми зустрiчались у кiнцi метушливого, наповненого неєативними емоцiями дня. Думки все крутились навколо тiєї ж щуки з байки Глiбова:

Того заїла в смерть, другого обiдрала…

Тодi ходили розносники чуток… Кого звiльнили з роботи, кого викликали, кому рукопис зарiзали, а кому вкоротили до невпiзнання… Той самогубством покiнчив… Тому дисертацiю завернули, тому прописки не дали… Того скоротили, а того збираються скорочувати… Того з унiверситету виключили, того до виставки не допустили, а тому зарiзали вже готову роботу пiсля першої верстки.
Така iнформацiя виснажує набагато бiльше, нiж робота. Навiть двожильна Алла Горська й невгомонна Люда Семикiна пригасали пiд вечiр.

Я здебiльшого мовчазно вислуховував Василя i не говорив про постiйне цькування i переслiдування, про каєебiстськi хвости, що тягнулися за нами, часом явно, часом приховано. Не було в мене тодi диктофона, щоб записати Василя Симоненка — ми навiть не бачили диктофона. Та й не спадало тодi на думку, що молодому поетовi залишилося один рiк життя, що його вiршi, розмови — останнi благання бути почутим…
Це дуже важливо — зрозумiти, як нам тодi бракувало таких людей, якi хоча б розумiли, хто ти i навiщо ти. Адже цього не поясниш. А без цього задихаєшся, бо про все довелося б говорити всiм вiд самого початку, вiд азбуки i зупинятись на азбуцi. Здавалося, це знали тiльки тi, що про всi мали iнформацiю…

Але ця мертва структура через неєативний принцип, на якому побудована, видавала лише неєативну iнформацiю. I тiльки в пiдтекстi давала зрозумiти, хто є хто. Це диявольське коло крутилося в напрямку протилежному-навпаки (у Симоненка є казка “Подорож у країну Навпаки”) i не давало живої iнформацiї навiть для своїх, для слiдчих органiв, бо їм потрiбна iнформацiя не об’єктивна, а лише матерiял звинувачення.
У потоцi буднiв поверхова видимiсть i офiцiйний фальш, здавалося, усiх влаштовував… Скрiзь тебе питали, де працюєш i скiльки заробляєш… Обиватель наче був у змовi з тiєю темною злою силою гасителiв духу. Його влаштовувала фальшива однаковiсть усiх i розрiзнення людей лише за привiлеями (уявляю собi, як рядовий “з правом вислуги” Тарас Шевченко згортався i старiв у рядах однакових мундирiв i байдужих службових облич i як цей темний полiцiйний натяк “з правом вислуги” засипав його чоло пiском пустинi — не попелом, яким посипали голови задля смиренномудрости, а пiском безнадiї).
Взаєморозумiння,  попередня домовленiсть про цiнностi, система фундаментальних знань — це те, що мала б дати освiта i чого вона не дала, оскiльки вона забезпечувала тiльки iдеологiчний трафарет.

Шiстдесятники виламувались з-пiд цього трафарету, i тi, що виламувались, почали впiзнавати й поважати один одного. Але розпiзнавальною прикметою тодi була передусiм бирка, полiцiйний ярлик i каєебiстський хвiст, який тягнувся за кожним, хто посмiв. Кожен був зведений на найнижчi роботи, на якi вдалось улаштуватись, звичайно, тимчасово.
Василь Симоненко мав партквиток, i це нiби єарантувало йому роботу. Але та його газета нависла в повiтрi так само пiдозрiло, як i його квиток. Це була норма партiйної мудрости — тримати всiх у завiшеному станi аж до наступної вказiвки.

Оманливий простiр… “Весну ненавиджу кожним нервом. Завжди чекаєш вiд неї чогось великого, особливого i незвичайного. I завжди вона дурить мене. Але я ще не втомився їй вiрити, i тепер знову здригаюся вiд красивих передчуттiв, хоч i знаю, щ вони ефемернi”. Зрештою, як i все в цього небуденного таланту, тут звучить i ширша метафора людської долi.

Взагалi листи Василя Симоненка — епiстолярний раритет 60-х рокiв. До цього жанру волiли не вдаватись, бо ж не знаєш, кому писати — чи першому читачевi, який неодмiнно розклеїть конверта й обмацає кожне слово, чи адресатовi, до якого лист, може, й не потрапить, якщо не досить легкий. “Сей муж, як i ти, має якiсь новини, та не хоче покладатись на “епiстолярнi випадковостi”, “у мене є трiшки новин, котрi, може, i тобi були б цiкавими, та писати про це нудно. Колись таки зустрiнемось та поговоримо”.
Якщо на Заходi телефон витiснив листування, то в нас — терор i загальний стиль життя. Життєвi дрiбницi, про якi писали листи в XIX столiттi, втратили вагу в епоху лiквiдацiї мiльйонiв людей, а про справи важливi домовлялись без свiдкiв.
Печернi умови глухонiмого свiту змушували Василя Симоненка формальними листами розгойдувати хвилю.

А ось пряме пояснення “темних мiсць” у багатьох творах тодiшньої лiтератури: “Окрiм того, є товаришi, яких можна “провести” тiльки словесним туманом. Це, мiж iншим, зробив талановито Iван Драч у своєму “Ножi”. Я зробив це в “Голоднiй симфонiї”.
Це, може, найбiльш iнформативнi рядки про творчiсть у публiкованих тут листах. Для лiтературного критика Симоненко дає живе свiдчення про “словесний туман” — не як художнiй засiб, а як засiб “провести” товаришiв цензорiв. Багато знайдеться в поетiв шiстдесятникiв “туманистих”, приблизних i, по сутi, зайвих рядкiв, якi заплутують, а не прояснюють творчий задум. У деяких поетiв таким зiм’ятим словом заповненi цiлi книжки. Для Симоненка з його духовою яснiстю, точнiстю i дисциплiною думки, з його, я б сказав, лицарською чеснiстю, напускання туману було мукою. Потреба вдаватися до таких засобiв ослаблювала його стиль i творчий порив.

Дуже характерною для тiєї епохи напiвправди є суха iнформацiя в листi: “У Черкасах були Вiнграновський, Свiтличний, Сверстюк, Харчук та iн. Вечiр в iнститутi видався не дуже цiкавим, бо Миколу тубiльцi не сприймають. Менi влаштували овацiю. Наступного дня приходили iнститутки i нарiкали…” Тодi справдi я вперше вiдчув, як Симоненка люблять i якi в нього переваги перед Вiнграновським та iншими тодiшнiми першорядними поетами: йому платили чистою монетою за ту повноту щирости, яка була, по сутi, недозволеною одвертiстю в ритуалi маскарад i узвичаєного фальшу. Зрозумiло, у листi аж нiяк не можна було  написати про пiдозрiлу атмосферу вечора, в якому присутнiсть каєебiстiв випирала i при першiй зустрiчi зi Симоненком — у супроводi пiдозрiлих осiб (один з них поет Негода, який потiм напише про Свiтличного статтю “Еверест пiдлости”), i в дивнiй органiзацiї вечора, i заляканостi декана, i в запитаннi, яке отримав Симоненко пiсля виступу:
“Яку це “самостiйну Україну ви мали на увазi, коли пишете:
“Хай мовчать Америки й Росiї”? Це прокурорське запитання вiн менi показав, ми обмiркували вiдповiдь, але вiн вiдповiв по-симоненкiвському просто: “У мене Україна одна, якщо хтось знає iншу — назвiть, будемо вибирати”.

Стривожене появою нових людей i вiдповiдно дзвiнками зi столицi, начальство проявило пильнiсть, а потiм знов спокiйно опустилось на дно анабiози.
Вiстка про хворобу Василя Симоненка мене вдарила, наче струмом. Леонiд Коваленко з Iнституту лiтератури, близький духом до дисидентiв, разом з тим i мiцно вписаний у цьому iнститутi за давнi бойовi заслуги, зустрiвся зi мною i передав цю вiстку разом зi скаргою Василя, що київськi друзi його забули. Скарга адресувалася особисто менi. Я в той же день передав Василевi якогось виправдовувального листа, мовляв, ходимо як експериментальнi собаки в павловськiй лябораторiї пiсля екстирпацiї лобних дiлянок мозку, нюхаємо тiльки цю посудину, яку нам ставлять пiд нiс, потiм забуваємо. Але тебе згадую часто i думаю,ч ого це ти не подаєш голосу…

Насправдi я знав про Василеву хворобу ще з весни, коли вiн ночував у мене. Вранцi вiн поскаржився, що вже не може пiдстрибувати отак з еспандером, болить у дiлянцi нирок, i навiть пропонують обстеження в онкологiчнiй клiнiцi… Знав, але якось тодi не надавалося значення тим хворобам, якi прямо не йдуть вiд хвороботворних державних iнституцiй.
Листа мого Льоня Коваленко передав, Василь прочитав i ждав приїзду, не вiдписуючи. Найближчої недiлi я поїхав з групою друзiв (М. Коцюбинська, Л. Свiтлична, Р. Корогодський). Василь лежав у пустельнiй номенклятурнiй лiкарнi, в окремiй палатi, i спокiйно усмiхався з подушки. Вiн iронiчно розповiдав, що тут лiкуються тi, що прокрались i перечiкують грозу, що тут i лiкарiв справжнiх нема — якi хворi, такi й лiкарi,– коли потрiбен справжнiй лiкар, то привозять iз загальної лiкарнi.  Василь говорив охоче, дотепно й нещадно. Правдивiсть — це взагалi ознака справжности таланту. У нього правдивiсть була акцентована, загострена прагненням перекричати навколишню облуду й нiмоту.

У нашу затишну атмосферу щирости й одвертости раптом увiйшла незнайома жiнка, привiталась i запитала: “Можна мне присутствовать или здесь собрались только одни националисты?” Ми всi подивились на Василя i заспокоїлись. Вiн вiдповiв, що можна, що це, власне, та сама компанiя, бо це “це моя цензорша черкаська”. Атмосфера трохи змiнилась, але цензорша нам одразу чимось сподобалась. Вона принесла Василевi недавно видану книжку Екзюперi “Земля людей”, i вiн дуже зрадiв. Вiн пояснив нам, що завдяки цiй жiнцi в черкаських газетах надруковано багато крамольних вiршiв Симоненка. А такi публiкацiї вже позитивно впливають i на київських редакторiв.

Коли я пiзнiше переглянув у хатi Василя Симоненка вiдкладенi газети з його публiкацiями, то був уражений: там були вiршi, яких у Київi навiть не насмiлилися б подавати до друку. В Черкасах тихенько хтось собi помiтив, прочитав, проте розголосу не було. Вони боялись розголосу i дiй. Цензорша, росiйська нацiональнiсть якої засвiдчувала про непричетнiсть до українського нацiоналiзму, без особливого ризику йшла на зухвале спiвчуття i потурання кругом пiдозрiлому Симоненковi.  Випадок рiдкiсний серед того проклятого племенi митарiв.  Василь був настiльки обачний, що про це не писав i вголос нiкому не говорив.

Я собi думаю, як багато найважливiших фактiв того часного життя залишились нiде не засвiдченими, не розголошеними, але глухо ввiйшли в контекст життя як добрi дiла, якi множать позитивну енерєiю суспiльства — суспiльства, позбавленого меценатiв i впливових захисникiв.

Василь з його гострим чуттям iстини розумiв це i особливо рiзко викривав протилежний тип людини — браконьєра i Герострата, готового пропити спадщину i мертвих, i живих, i ненароджених.

Їх би за ґрати, їх би до суду,
Їх би до карцера — за розбiй!
Доказiв мало? Доказом будуть
Лантухи вкрадених вiр i надiй.

Як бачимо, Василь у 1962-му пiшов далi, нiж ми в 1992-му.  Герострат йому “ввижається майже з кожної трибуни”. Його великi духовi тривоги витворили совiсливий симоненкiвський свiт дзвонiв, що б’ють на сполох.

Це надзвичайно важливо для розумiння не тiльки Василя Симоненка. Розмови тодi були обачливi, розрахованi на пiдслуховування. Листи були поверховi, розрахованi на цензуру.  А твори лунали безоглядно, як крик душi, як голос совiсти. I то на повен голос, як iстина, яку треба встигнути висловити за всяку цiну.
Дехто нинi естетично мудрує: Василь Симоненко, мовляв, був занадто публiцистичний, прямолiнiйний i вузький…

Як сказати… Вiн був справжнiй, глибокий i повний у своїй щиростi. I шкаралупа вiд унiверситетських трафаретiв теж залишається справжнiм документом часу й свiдчення про школу, з якої вiн вийшов.
Але вистраждана ним справжнiсть — це вiчне й нерозмiнне золото поезiї, а вiяння часу — тiльки вiзерунок на ньому.

P. S. Iсторiя цих нечисленних листiв Василя Симоненка до Анатолiя Перепадi та Iвана Свiтличного не менш характерна, нiж самi листи.
Про цi листи я чув ще в 60-тi роки вiд Iвана Свiтличного приблизно таке: “Знаєш, збереглися листи Василя Симоненка, там i про тебе вiн пише”.– “То дай прочитати, може передрукуємо?” — “Вже нiколи, ми хочемо їх заховати”.  Це був той випадок, коли на гарячому опеклися, то й на холодне дмухають. Справдi, пiсля вилучення в I. Свiтличного рукописiв Симоненкових у 1964 роцi було ясно, що “КҐБ полює за Симоненком”. Але листи, якi прийшли поштою, явно не могли йти в самвидав…

Господарний Iван Свiтличний домовився з перекладачем Євгеном Поповичем заховати цi листи на селi. Там вони чекали “слушного часу”, пiсля чого були передрукованi Анатолем Перепадею i поданi до ж. “Сучаснiсть” (1992, ч.7). За словами А. Перепадi, ще збереглось чимало листiв В. Симоненка з молодих рокiв, вони чекають теж своєї публiкацiї.
Дiяльний дух Василя Симоненка, виявлявся при всякiй нагодi.  Вiн завжди був творчий — чи то в поезiї, чи в прозi, чи просто в розмовах на життєво важливi теми. Симоненко належить до тих людей, чиї бiографiї треба вивчати як частку iсторiї України.

5 років ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *