Більший за самого себе (Іван Дзюба)

Є люди, яким судилося бути більшими за самих себе. Такий Василь Симоненко.<...>
Які ж духовні острови відкривав Василь Симоненко? Що було йому компасом? Насамперед — добро, правда, совість:

Я хочу правді бути вічним другом
І ворогом одвічним злу.

Сказано поки що трохи загально, але незабаром ця декларація набуде конкретного життєвого наповнення і соціальної чіткості.
Поет одним із перших і мужньо стане супроти великого зла сталінізму, супроти ідеологічних компрачикосів — фальшувальників інтернаціоналізму, супроти культівських і волюнтаристських перекручень комуністичного ідеалу. Стане душею того національно-культурного відродження в Україні, того руху, який було умовно названо пізніше «шістдесятництвом»…
<...> Якщо спробувати одним словом виразити головне в поезії Василя Симоненка, то це буде слово: народність. Правда, це слово так часто і фальшиво вживали і так його скомпрометували, що доводиться спеціально застерігатися, що в цьому разі йдеться про істинну народність, рідко явлену і тяжко здобувану. А не про ту сухозлітну лакейську «народність», яка полягала в краснобайських віршованих вправах на задані теми, в епігонстві і в бездумному переспівуванні кон’юнктурних гасел, у простакуватості і спробах піддобритися до казенних смаків, у дешевому славослів’ї упривілейованим «передовикам». Справжня народність приходить тоді, коли поет починає говорити голосом народу, твердим і солоним голосом; коли поет висловлює його наболілу правду; а це можливе тоді, коли поет той живе життям народу, його клопотами, тривогами й муками і коли він має велику силу й мужність — бути репрезентантом народу перед своїм часом, а може, й перед усіма часами. «За всіх скажу, за всіх переболію…»
<...> Кожен значний поет, який відчуває свою відповідальність перед народом, — неминуче приходить до необхідності щось дуже важливе народові сказати і, отже, шукає таких форм вираження, які б найкраще доносили до народу його думку. Але поет не просто хоче говорити зрозуміло, — він хоче, щоб зрозуміли його, саме те, що він має сказати, не збіднюючи й не пристосовуючи своєї думки ні до кого й ні до чого, ані до будь-чийого «рівня». І до такої розмови з народом — розмови не запопадливої й не устосованої, а на весь голос, важкої й плідної розмови рівного з рівним — кожен поет іде своїм шляхом. Більше впадає в очі, швидше помічається характерний для багатьох поетів шлях від юнацької щедрості й трохи егоїстичної ускладненості до високої зрілої простоти й дисципліни думки та вислову, — такі шляхи проходило чимало поетів. І не такий очевидний буває для помічання інший шлях, може, трохи парадоксальний — той, який уперто і енергійно торував Василь Симоненко: шлях від простоти до складності. Початкова елементарна «простота» не задовольняла Василя Симоненка своєю малою змістовністю, і він прагнув наснажити її глибшим, складнішим, неоднозначнішим змістом, ширшою і бурхливішою повінню роздумів, настроїв, пристрастей, всією розмаїтістю духовної активності. З кожним днем він більше й більше мав що сказати людям і через те ставав складнішим. Але ця складність була водночас і простота, бо це була чесна, прямодушна розмова з народом, із сучасниками, розмова по суті життя, без хитрувань, відмовок чи вихилясів. Мужеська розмова віч-на-віч. І тому і складність, і простота були однаково прийнятними, бо виникали не з бажання бути простим чи складним, а з потреби бути чесним.
Так і вийшло, що «традиціоналіст» Василь Симоненко в добу попиту на новаторів, у добу потреби в авангардистах і жаги експерименту виявився попереду всіх і з погляду популярності, і з погляду ваги висловленого. Але це сталося не зразу і не зразу було усвідомлене.
Василеве зростання було дивовижне. Пригадується: вийшла перша його книжка. Всі її хвалили, всі захоплювалися, а Василь говорив про неї хіба що іронічно. Він уже не любив її, бо переріс її. Був людиною немилосердно самокритичною
і вічно собою невдоволеною — за великим рахунком, а не дріб’язково. В нього було надто високе уявлення про літературу, надто високі ідеали й критерії, щоб він міг задовольнитися тим, що робив. Сьогодні він стояв вище, як учора, а завтра ставав вище, як сьогодні. Оця дорогоцінна здатність постійного умудрення, зростання, самовдосконалення, оця жадоба знань, жорстока дисципліна самонавчання — один із добрих уроків Василя Симоненка всім нам. Адже, правду кажучи, багатьом українським літераторам цих якостей бракує, через віщо вони не йдуть угору, а сповзають донизу. Василь Симоненко починав з ординарних сентенцій, а прийшов до філософсько-політичного думання, до творення відкривавчих ідей, до поезії як арени самостійного мислення. Від газетярського моралізування — до високої публіцистичності, до громадської лірики шевченківського ґатунку. Він став Поетом не тоді, коли написав свої перші чи й не перші вірші, а тоді, коли на повен голос заговорив про найбільші болі свого народу. Так він опинився в центрі важливих процесів, що охопили нашу молоду літературу, твердо став серед тієї групи літературної молоді, що відроджувала Шевченкове начало, його велике звертання до мертвих, і живих, і ненароджених земляків своїх; продовжене Франковим: «Народе мій, замучений, розбитий…»; продовжене Лесею Українкою: «І ти колись боролась, мов Ізраїль…»; так гостро і по-новому голошене в 20-ті роки (Павло Тичина: «Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея,— не може ж так буть!») — і так трагічно обірване в роки 30-ті.
На наших очах те, що так послідовно й люто вирубувалося і топталося,— тепер «знову оживає і сміється знову» . «Не вмирає душа наша», в ній — і Василева частка. Ось у чому причина його бурхливого успіху на початку 60-х, за життя; його напівнелегальної слави в добу «задушеного відродження» й тихого терору 70-х; його нової притягальності нині.
Своїм побратимам по перу Василь Симоненко заповів вірність отій великій Шевченковій традиції нашої літератури. Сам ішов до свого слова не «парабольно» (новатором і експериментатором не був), а «напрямки». Говорив чесно, сміливо, одверто. Просто, хоч і не без пафосу. Спраглою душею повертався до гнівної музи Шевченка, хотів «неложнимиустами» «явитиістину».
Що означав для Василя Шевченко? Цього, мабуть, не передати ніякою словесною формулою. Але може це передати такий факт, свідком якого мимоволі став кінорежисер Ігор Грабовський: на Тарасову гору в Каневі Василь із Аллою Горською (талановитою художницею, яскравою особистістю — невдовзі трагічно загинула) піднімалися босоніж, несучи взуття в руках…
…Якось він зважився написати:

Щось у мене було
І від діда — Тараса,
І від прадіда — Сковороди.

Це — не випадкові слова й не марні… Шевченківське у Василя Симоненка — не тільки глибока приналежність народові, полум’яна любов до України і гнів проти її ворогів, влада правди над його душею, — ай покликаність висловити те, що народжується в людських умах і душах, але чого ще ніхто не зважився сказати. Є шевченківське і в діапазоні голосу — від грізного пафосу до ніжного зізнання, від гімну людині до глузливості з того, що тільки подобу людську має; від болю за кривди людські до вдячності життю за його прості радощі… Як і Шевченкові, Україна Симоненку потрібна не для гордині, а для справедливості, бо який же це світ, у якому не буде твого народу…
Василь Симоненко — поет контрастів і моральних антитез. Неспокій, тривога, бентега, поривання до мети — ось той душевний стан, що приносить йому задоволення, ось його норма. Звідси образи вітру, вогню, грому, бурі, зливи, завірюхи, взагалі шаленого оновлюючого руху — як знаки краси. Типова метафорика романтичного світосприймання. І спокій, байдужість, рівновага, сірість, приземленість — як знаки некрасивого і морально несприйнятного. Але ця контрастна картина буття спирається на світоглядну цілісність ліричного героя, визначеність його позиції в боротьбі.
Відкидаючи цінності фальшиві, цінності-ерзаци, він солодкоголосому «оспівуванню» протиставляв роздум про суперечності життя. Звичному словесному вихвалянню «краси праці» — гуманістичне вболівання за людину- трудівника, за повноцінність особистості. Казенному оптимізмові, вірнопідданчому славослів’ю, духовному самовдоволенню — тверезий і мужній погляд на реальність, на драматичний розрив між нашими ідеалами і нашою практикою. <...>
Політичне й духовне розкріпачення, тільки почавшись, злякало просталінські сили в суспільстві й керівництві партії, які посідали тоді ще міцні позиції. Та й самого Хрущова. Адже й Хрущов, як показав час, не мав чіткої програми і широкої соціальної опори для неї, мусив увесь час коливатися й лавірувати. А в деяких питаннях — через брак теоретичного світогляду й культури,— робив кроки, які вели від соціалізму ще далі вбік, ніж цього «досягнув» Сталін. Такою була його політика в національному питанні. Саме в цей час почалося інтенсивне витіснення української мови зі сфери освіти, для чого було проголошено фальшивий принцип «добровільного вибору батьками мови навчання дітей у школі». Саме в цей час було сказано: «Мы не будем консервировать национальные различия». На злодійкуватому жаргоні вождів це означало: розкручувати далі перемішування народів і денаціоналізацію. Не кращою була і хрущовська політика щодо мистецтва і літератури. Одне слово, ще в період владарювання Хрущова споруджувалася гребля, що мала спинити потік напіврозкутої народної енергії та думки. Назрівав конфлікт. Сповна виявився він уже після усунення Хрущова, і першим його очевидним виявом були арешти 1965 року. Василь Симоненко не дожив до цього часу. Але його чутлива душа вже передчувала нову трагедію і гостро реагувала на перші симптоми її наближення. Це засвідчує його щоденник.
<...> Увібравши в себе багатоманітний зміст, метафора дороги стає метафорою драматичного вибору, життєвого ризику, дає передчуття тієї ціни, яку доведеться платити за своє покликання борця… Це взагалі один із наскрізних образів Симоненкової поезії — шлях, дорога. Тут і стежки «босоногогодитинства». І «чумацькішляхи» української історії. І метафора моральних шукань особистості, неповторності долі («Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок, / Є тисячі ланів, але один лиш мій»), знаходження інтимної причетності до Батьківщини (« Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок / Мене на ниву батьківську веде…»). І покладання сенсу життя в жертовній належності своєму народові, в неподільності своєї долі з його історичною судьбою <...>.
І в останньому творі Василя Симоненка, опублікованому через 24 роки після його смерті, — соціально-філософській і політично-сатиричній «Казці про Дурила» — знову постає метафора дороги. Простодушний і довірливий герой казки шукає «дороги до Рідного краю». «А навіщо шукати?» — питає його хор «мудрих», пропонуючи готовий «рай»: «…чого шукаєте, коли ми все знайшли, коли ведуть дороги осіянні під наше сонце з вашої імли?» Це змушує згадати знамените Шевчен-
кове: «До нас в науку! Ми навчим, почому хліб і сіль почім!» Загіпнотизований пафосом високих слів, герой казки погоджується на райське життя: «Зрікаюся Рідного краю!» — та, переступивши райську браму, бачить речі швидше пекельні. І знову починає шукати дорогу до рідного краю… Казка є казка, тим більше соціально-філософська. В ній химерно поєднуються і загальний людський досвід шукань правди та оман деспотизму, який послуговується жорстокими утопіями, і конкретні моменти нашої історії — без якоїсь хронологічної послідовності, в гротескних моделях. Та головне не в цьому, а в дошкульному сатиричному зображенні соціального ідолопоклонства, рабської покори, примусового «ощасливлювання» за методом соціальних прокрустів; в утвердженні права людини на Рідний край, на шукання дороги до нього і на виявлення своєї любові до нього.
Симоненкова метафорика дороги поєднує історію народу з духовною біографією особистості. Самоствердження «я» — із самоствердженням народу. Шукання шляхів до моральної істини — із шуканням істини національного буття в людстві, в соціалістичній сім’ї народів. І з цього погляду він прямим — хоч, може, трохи й несподіваним чином — продовжує традицію молодої української радянської літератури 20-х років.
В ті роки ще майже вся колосальна «атлантида» літератури 20-х років була схована від нас. Ми тільки починали відкривати її для себе. І Василь тільки починав відкривати. Поет Микола Рачу к , який жив у Чернівцях, а тоді відбував строкову службу в Черкасах, і яким Василь опікувався, згадує (в неопублікованих спогадах), що Василь оповідав йому про Винниченка й Хвильового. Але наскільки він був обізнаний з їхньою творчістю та творчістю інших «проскрибованих» авторів — не знати. Здається, встигла дійти до нього збірка «Розстріляне відродження» та деякі інші, що ходили по руках. Але про добре знання літератури 20-х років говорити не доводиться, хіба що про потяг до неї та інтуїтивне осягнення її значущості. І все-таки генетично Василь прямо зв’язаний з нею, він духовно споріднений з нею. Насамперед, може, з Хвильовим — за всієї відмінності вдач, характеру творчості і стильових засобів: невгамовністю почуття національної справедливості і гідності, — про це ще скажемо далі. Та й ширше беручи, «шістдесятництво» об’єктивно поновлювало ту висхідну лінію української літератури 20-х років, що була обірвана в 30-ті.
Одним із великих здобутків української літератури 20-х років була зосередженість на людській особистості, яка в муках виробляє світогляд, шукає політичного і національного самоозначення, часом приходить у нерозв’язну суперечність з обставинами, поборює саму себе, а то й гине (це бачимо в широкому спектрі літературних явищ — від Хвильового до Антоненка-Давидовича й тогочасного Головка, від Тичини до Сосюри й Фальківського). Болючим нервом такої особистості була історична доля українського народу в контексті боротьби за соціалістичну перебудову світу.
Потім цей нерв було перерізано. Задавнену душевну рану було випечено «кальоним железом» — разом із самоюьдушею. Нині ми часто згадуємо недобрим словом так звану «сталінську теорію загострення класової боротьби». Але не завжди задумуємося, що це була не просто теорія, а модель світу — здійснювана модель! — в якій зазнавали жахливого спотворення всі людські поняття, в якій всі грані і всі клітинки життя пронизані рентгеном ворожості й страху, в якій відбувалося самовбивче оскудіння й озлоблення людського серця. І це не могло не відбитися на літературі, тяжкою силою гнуло її в бік деморалізації, дегуманізації. Вражають ті пароксизми ненависті, яких так багато особливо в поезії 30-х років, та війна з загальнолюдським гуманізмом, яку вона провадила.
В 50-ті роки потроху відроджується в літературі людське «я». Відроджується відчуття реального життя народу, його історичної долі (що спалахнуло було і в роки Великої Вітчизняної війни). І вже в поезії 60-х років чи не найбільше поєдналися живорождение «я» і народ: народ як біль і відповідальність поета, а не як адресат гімнів і славослів’я.
І найпристрасніше, найодвертіше це чинилося в поезії Василя Симоненка. <...> Одним із перших у нашій новітній поезії він висловив і поетично розвинув думку (генетично пов’язану із моральним вченням Сковороди) про те, що кожна людина — це цілий Всесвіт, це особливий макрокосмос, і реалізується він чи ні — залежить від суспільних умов.
Із святою юнацькою наївністю поет бере на себе «просвітительську», виховну гуманістичну місію — переконати кожну людину в цінності й неповторності її особистості, закликати жити красиво і гідно, щасливо й гордовито, достойно використовуючи рідкісний дарунок, яким є життя. <...>
Принцип самоцінності людського «я» був для Василя Симоненка універсальним, а не стосувався (як це буває у декого із снобістськи орієнтованих) тільки обраних, високорозвинених індивідуальностей з інтелектуальних сфер, «аристократів духу». Моральний максималізм, духовний аристократизм у нього органічно поєднувався з «мужицьким» соціальним демократизмом, народністю — і в цьому одна з дивовижних особливостей його поезії. Спокійна гідність промовляє у вірші «Мій родовід», переходячи у зверхній сарказм, коли поет ущипливо полемізує з традицією соціально-ієрархічного самоусвідомлення і чванькуватості (яка, до речі, оживає на наших очах). Най достойніший родовід — трудовий, народний. Найбільші подвиги задля людства вчинили безіменні генії-трударі. Але така парадоксальна думка приводить Василя Симоненка не до звичного (в часи соціального фарисейства і бюрократичної ритуалізації життя) та об’єктивно фальшивого славослів’я людям праці (фальшивого тому, що всі оті гімни сільським і заводським Антеям, Гераклам, Прометеям, у яких тоді змагалися поети, об’єктивно служили приховуванню правди про реальне жалюгідне становище людей праці), — а до драматичної думки про те, як мало реалізуються духовні можливості цих людей; яка неповна їхня доля; як мало віддячує їм суспільство.
Так само очищалися, поверталися до істинності в Симоненковій поезії й інші неодмінні для літератури, але девальвовані на той час або й замацані нерозбірливими руками поняття…
Серцевинні образи Симоненкової поезії — мати і Вітчизна, Україна. Вони глибоко поєднані в його внутрішньому переживанні. Вони водночас і дуже особисті, зумовлені конкретними біографічними враженнями, і загальнозначущі, великого духовного масштабу й зобов’язливості.
Василь майже не знав батька, який кинув сім’ю. Почуття сирітства надавало природній синівській любові до матері особливої щемливої ніжності. А кривда за матір загострила почуття справедливості, зробила душу прозірливою і чутливою до страждань інших людей, нетерпимою до наруги над людською гідністю, до всякої неправди, черствості, зверхності. Поет не раз писатиме про одиноку матір, не тільки висловлюючи свої інтимні емоціональні порухи, а й немовби стаючи на височінь спокутування тієї провини, яку совість людства повинна відчувати перед такою матір’ю (знову мотив, споріднений із Шевченковим!) — її узагальнений образ бачиться як символ самопожертви й подвижництва в ім’я життя.
Цей узагальнений образ матері у Василя Симоненка не лише страждальний, а й активний. Адже мати — основа роду і носій морального заповіту народу. І на селянських матерях, може, не менш, ніж на світочах і велетнях духу людського, тримається той нетлінний спадок, яким одвіку жило людство серед усіх злигоднів духу і варварств. Мати для Василя Симоненка — джерело духовності й моралі, в ній людська краса і правда серця; вона — великий учитель любові до людей і рідної землі. Ця велика наука любові до рідної землі у вустах матері набирає характеру святого людського наказу: «Можна все на світі вибирати, сину, / Вибрати не можна тільки Батьківщину».
Ось тут розгадка тієї безумовної переконливості й природності, з якою образ матері переходить у поезії В. Симоненка в образ рідної землі, Вітчизни, України. Адже в багатьох поетів Мати й Вітчизна тотожні, в багатьох українських поетів поєднуються Мати й Україна. Але мало хто досягав у цьому такої зворушливої ніжності, мало в кого це було сказано такою простою і непреложною мовою серця. І мало в кого так сповнене почуття правди і справедливості.
Так, любов до України у Василя Симоненка тому промовляє до людської душі з великою силою, що вбирає в себе всю міру правди і справедливості — історичної, соціальної, національної. Стає громадянським болем і мукою серця. Подібно до того, як його синівське почуття до матері поглиблене і вичулене болем за її самоту й несправедливість долі, так і його синівське почуття до України употужнене й вигострене болем за історичні кривди в минулому та усвідомленням комплексу неблагополучних явищ, пов’язаних із спотворенням національної політики в часи Сталіна й пізніше: вилученням з української культури цілої низки дорогоцінних імен, забуттям багатьох сторінок минувшини — втратою історичної пам’яті, зневажанням рідної мови частиною самих українців, втратою національного самоусвідомлення та поваги до самих себе тощо…
Велика заслуга В. Симоненка — і водночас розгадка його незвичайної популярності серед тодішньої української молоді, захоплення ним, — у тому, що він чи не перший так одверто й сильно сказав про те, що ображало його здорове національне почуття; традиційний для української радянської поезії мотив декларування любові до України широко «розкрив» для тих тривог і болів, які раніше залишалися невисповіданими. <...>
Василева поезія здобула неподільну владу над душами тих, для кого Україна була чимось більшим, ніж просто географічно-адміністративне поняття. Таємниця цієї всевладності, може, в тому, що він просто і гідно — без відчайдушності й зухвальства, без печаті усвідомлення ризику й без виклику, без тіні жертовності й подвижництва — просто й гідно, а тому з силою першоназивання сказав про те, що всім стояло перед очима, але всі боялися побачити. Василь сказав: ось воно, і назвав його. І на душі розвиднилося, хоч побачене і назване було тьмою.
Як передати враження від цього Василевого чину? Колись Костомаров так пояснював той струс, що пережив, коли Шевченко прочитав йому свої недруковані вірші: «Тарасова муза прорвала якийсь підземний заклеп, вже кілька віків замкнений багатьма замками, запечатаний багатьма печатями, засипаний землею, навмисне зораною і засіяною, щоб заховати від нащадків навіть згадку про місце, де гніздиться підземна порожнеча. Тарасова муза сміливо ввійшла в цю порожнечу зі своїм невгасимим світочем і відкрила за собою шлях і сонячному промінню, і свіжому повітрю, і допитливості людській». Щось трохи подібне пережили і ми, слухаючи Василя на літературних вечорах та у вужчому колі, читаючи його недруковані вірші у «самвидаві».
Але було й інше, відмінне, зумовлене відмінністю історичної ситуації. Якщо для частини людей те, що говорив Василь Симоненко, було їхньою правдою, то іншій частині ще треба було цю правду доводити. Багато хто тоді — як і тепер — не розумів тривог української інтелігенції. Питання, які нас хвилювали, здавалися їм надуманими претензіями. Мовляв, чого вам треба: хіба хтось забороняє вам говорити або писати по-українському, співати пісень і танцювати гопака? Навпаки, все для вас робиться: видаються газети і журнали, друкуються книжки, працюють театри і музеї. А якщо ваші ж люди від цього відвертаються, то хто вам (чи їм) винен?
Свого часу, говорячи про ці труднощі порозуміння, мені довелося вдатися до метафори саду. Уявімо великий сад, поставлений, сказати б, на державний баланс. Його дбайливо доглядають садівники та інша обслуга, обрізають, чистять, вносять добрива, поливають. Бігають розпорядливі бригадири, працюють обліковці в конторі, справно налагоджено звітність та інструктажі; роботи всім вистачає, і всі одержують відповідну зарплату. А сад тим часом плодоносить дедалі менше й менше, всихає дедалі більше й більше. Сторонні люди роблять висновок: певно, сад такий нікудишній, сорти погані, раз усихає. І ніхто не знає, що в цей час під землею працює найсучасніша потужна землерийна техніка і підриває коріння саду… Щось подібне діялося тоді з українською культурою.
Так от, Василь Симоненко і сказав про цю підземну роботу, про підривання коренів. І назвав коренеїдів: бюрократів, шовіністів-великодержавників, політиків-русифікаторів, вождів-деспотів.
У Василеві випростувалося покоління, випростувалася Україна. До гідності національної він ішов через особисту людську гідність, до національного самоусвідомлення — через моральне самоусвідомлення. Відчуття себе українцем приходило разом з відчуттям себе людиною. Тому його український патріотизм не сприймався як спеціальна ідея, пристрасть, проповідь, а був душевною правдою загальнолюдського рівня.
Як довго боялися ось цих його слів і як довго і вперто вдавали, що їх не існує:

Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю,
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю, —

а вони є і будуть, вони вічні, бо в них — право бути собою. Немає в них ніякого протиставлення когось комусь, немає заперечення великої історичної ролі Америки (чого начальство не могло допустити) чи Росії (що теж могло засмутити начальство), навіть відкидання гегемоністської моделі світу — це так, само собою, оскільки вже випливає з суті. А суть проста і незаперечна, як біблійна істина: «Маю я святе синівське право / 3 матір’ю побуть на самоті». І нічого більше. Чи менше. А без цього синівського права — що доброго може бути в світі? Кого ж ми боялися (і боїмося) образити визнанням цього права? Права кожного народу бути собою? Права кожної людини в своєму народі бувши — а не десь і якось — у своєму народі відчути себе сповна людиною і часткою людства? Це те, що говорив Шевченко: «У них народ і слово — і у нас народ і слово». Те, що говорив Хвильовий: «Росія самостійна держава? Самостійна. Так і ми ж самостійна».
Коли хочете, подвиг Василя Симоненка, як і те, що змогли сказати і зробити шістдесятники взагалі, — все це якоюсь гранню пов’язане або, може, є якоюсь самобутньою складовою частинкою грандіозного вселюдського процесу, сказати б, «деколонізації» свідомості, процесу духовного відродження людства в самоутвердженні десятків народів, які виходять на історичну арену, безмежно розширюючи палітру світового буття.
…Вічна бентежність Симоненкового образу криється і в його долі, в ранній і трагічній смерті. Смерть у такому віці завжди вражає, нагадуючи про грізні й несправедливі сили, що підстерігають людську безборонність. А ще коли ця смерть обирає такий яскравий талант… А ще коли в цьому таланті сконцентрувалися надії всіх, хто ладен був прилучитися до пробудження національного самоусвідомлення свого народу… А ще коли талант цей тільки почав розгорятися, обіцяючи потужний спалах, незгасне жаріння…
Василь зростав бурхливо, і саме в останні два-три роки в ньому кристалізувалося те, що зробило його ім’я таким дорогим для всіх нас. Саме в останні роки він став «національною надією». І тим тяжчим ударом, викликом справедливості стали стрімка хвороба і болісна смерть.
А сам Василь давно її собі напророчив.
Поети думають про вічні речі й відчувають долю — те, що для нас заховане за побутовим дріб’язком. Може, тому
в деяких поетів є дивовижні прочуття своєї долі, є дивовижні пророцтва про свою смерть. Наприклад, Володимир Свідзинський наче передбачив, що згорить у полум’ї. Майк Йогансен майже «вгадав», скільки йому лишилося жити — ще в 1928 році. Василь Симоненко в день свого 20-річчя написав вірша, в якому зовсім не жартома сказав про смерть у тридцять:

Не докорю ніколи і нікому,
Хіба на себе інколи позлюсь,
Що в двадцять літ в моєму серці втома,
Що в тридцять смерті в очі подивлюсь.

І знову:

…Та краще в тридцять повністю згоріти,
Ніж до півсотні помаленьку тліть.

Він помер у двадцять вісім, навіть недобравши того строку, що сам собі відпустив.
У 20 літ здається, що ЗО — то вже багато, а 50 — глибока старість. Та не тільки ця наївність у вірші. І не романтична
поза. І не тільки пронизливе прочуття. Є в ньому і доторк до того, що нечасто проривалося у Симоненка. І що не дуже добачали ми в його поезії: мука буття, зусилля розірвати житейські обручі: «І світ для мене — каторга і кліть!» Ці «байронічні» поривання то зливаються в його поезії із струменем соціальної критики, то вносять гострі, часом іронічні нотки в його запальну ліричну мрійливість.
Про Василеву хворобу знали. І знали, що вона невиліковна. А все-таки звістка про смерть була немилосердно несподіваною. Вночі з 15-го на 16 грудня ми виїхали поїздом до Черкас: Алла Горська, Ліна Костенко, Леонід Коваленко, Володимир П ’янов, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Микола Сом, Іван Світличний, Михайлина Коцюбинська — це ті, кого пам’ятаю. Сумна то була поїздка. Вранці 16-го приїхали до Черкас — якраз на похорон.
Зима була рання, сніжна й морозна. На похороні було небагато людей, але всі глибоко перейняті невимовним почуттям до Василя. На засніженому кладовищі, на лютому морозі під тяжкими хмарами, крізь які зрідка прохоплювався сонячний промінь, наче з майбуття, говорили над Василевою труною — про те, що колись на цю могилу прийде більше людей; обіцяли зробити все для того, щоб його поезію донести до народу, щоб кожен українець знав, хто такий Василь Симоненко і що він для нас означає. Тоді ще не уявлялося, яким довгим виявиться шлях до цього і які злигодні долі чекають Василя ще й після смерті…
Порівнюючи ті часи з теперішніми, відчуваєш складне почуття… Втрачена була неповторна історична можливість порівняно «легкого», «невимушеного», спонтанного відродження й оновлення суспільства: адже тоді ще була віра, яка об’єднувала людей, тоді ще було духовне здоров’я у значної частини суспільства, був ідеалізм молоді, були ілюзії, тоді ще все здавалося можливим і близьким. Це могло стати могутнім резервом для сил оновлення.
Сьогодні ситуація набагато складніша і тяжча — з погляду цих резервів. їх майже не було, не лишилося — чи так здавалося, принаймні. Ми не тільки дійшли до соціально-економічної стагнації, а й пережили глибокий суспільний та моральний розклад; зневіра і цинізм пустили глибоке коріння в усіх шарах суспільства, виросли покоління людей аполітичних і відособлених, розвинулися деструктивні інстинкти…
<...> І хоч віри й ентузіазму сьогодні менше, але більше тверезого наукового розрахунку, більше реальних стимулів і реального простору для думки й дії, — отже, неминуче приходитимуть поволі в рух набагато ширші суспільні сили, ніж тоді, і немае сумніву — зрештою народиться набагато більша енергія, ніж у молоді 50-60-х років.
І знову з цими новими поколіннями буде Василь Симоненко, як був він з нами. Бо:

Живуть століття після смерті
Ті, що роблять те, чого «не можна».

1991

3 роки ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *