Слово про поета (Іван Світличний)

svitlychnyjЛегко і просто називати себе сином народу, важко і далеко не кожному випадає щастя бути достойним цьо­го високого імені. Легко і просто говорити про свою лю­бов до України, важко і не кожному вдається справді любити її.
Кожен, хто хоч трохи знав Василя Симоненка, знав його внутрішню, органічну відразу до красивих і показ­них, але безвідповідальних слів. І тільки той, хто знав це, може оцінити, що значили ці його слова про Укра­їну, може зрозуміти, що в його готовності проллятися «крапелькою крові» на її «священне знамено» не було й грама пози й афектації. Все своє коротке життя Василь Симоненко прожив з цією трепетною внутрішньою готов­ністю до подвигу.
Життєва доля Василя Симоненка склалася так, що й зараз, коли його вже немає серед нас, мабуть, далеко не всі знають, кого ми втратили. Більшість, і саме най­краща з написаного ним, ще не опублікована. І той, хто знає Василя Симоненка тільки з преси, справжнього Си­моненка не знає або знає його мізерно мало.
Людина безпощадної вимогливості до себе й до інших, Василь сміявся, читаючи хвалебні рецензії на свою пер­шу збірку. Уже тоді він стояв на голову вище [від] того, що було опубліковане. Уже тоді він створив такі речі, за які найвибагливіші слухачі влаштовували йому ова­ції — так точно і глибоко передавав він думи і почуття
своїх сучасників.
Василь Симоненко ввійшов у нашу літературу ра­зом з тим поколінням, яке ще звідало згубну атмосферу сталінського свавілля, але вже гартувалося в боротьбі за ширші демократичні принципи, за краще життя свого народу. Він ввійшов у літературу разом з тим поколін­ням, яке для нас уособлюється іменами Ліни Костенко й Івана Дзюби, Івана Драча й Миколи Вінграновського і багатьох-багатьох інших. Колись історики літератури, може, й не назвуть Василя Симоненка найталановитішим поетом свого покоління. Але ми знаємо, що серед нас не було і немає поета більшої громадянської мужності, більшої рішучості, більшої безкомпромісності, ніж Ва­силь Симоненко.
У багатьох з нас одразу після XX з’їзду було багато на­ївного, рожевощокого оптимізму, телячого ентузіазму, багато було ілюзій, побудованих на піску; багатьом зда­валося, що всі проблеми народного життя вирішуються одним махом, і нам нічого не лишається, як з високо під­нятими прапорами урочисто марширувати до комунізму. Тільки згодом суворе життя спростувало ці дитячі фанта­зії, тільки згодом ми побачили, що всі наші успіхи дають­ся нелегко, що для справжнього діла потрібне величезне напруження сил, що наш шлях не тільки не встелений трояндами, а й самого шляху власне немає, його ще тре­ба торувати, продираючись крізь хащі бюрократичного тупоумства одних, дешевого скепсису других і прикрої байдужості ще інших.
Серед усіх нас Василь Симоненко зрозумів це, може, найскоріше, усвідомив найглибше і виразив найпослі­довніше. Ось чому в його поезії так мало барабанного бою і мажорних фанфар і так багато суворої і жорстокої правди. Ось чому, коли в космічний простір вирвалися наші Ґаґаріни і Поповичі, Василь захоплювався тими по­двигами, але писав, що «в космос крешуть ото не ракети, але пружні цівки молока», надоєного колгоспницею, якій те молоко перепадає, може, й не часто. Він писав про те, як «у небо димом піднімались жіночі літа»; писав «Некро­лог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті»; писав про дядька, що його відгодовані демагоги і брехуни зробили злодієм; він славив велич простої баби, мріючи

Щоб подвиг її над землею
У бронзі дзвенів віки,
Щоб всі, ідучи повз неї,
Знімали в пошані шапки.

Цим своїм суворим реалізмом, громадянською мужніс­тю й категоричною безкомпромісністю Василь Симонен­ко справив велике враження на всіх, хто мав щастя його слухати, впливав на таланти, може, й сильніші за нього чисто художньо, але не усталені й не цілком сформовані суспільно, здатні йти на легковажні компроміси, на втра­ту віри, вагання і зриви. Ввійшовши в українську літе­ратуру, Василь Симоненко пристрасно прославив благо­родний запал своїх ровесників, юність, що

В поєдинки рвалася сміливо,
Глуздові часом наперекір,

та безумство хоробрих, яке міщанам здається абсурдним і нісенітницею, а насправді є і повинне бути нормою люд­ського життя. І звертаючись до своїх друзів і однодумців, Василь говорив:

Хай ми посинієм від натуги,
Поступ не зупиним все одно;
Нові покоління — не папуги,
Щоб товкти заучене давно!

Юність вчать — наука їй не шкодить,
Але рветься зойк у мене з уст:
Хай до неї й близько не підходить
Із своєю міркою Прокруст!

Цього зойку чутливої поетової душі, звичайно ж, Прокрусти не почули — на те вони й Прокрусти. Але він глибоко запав у душі його однополчанам, будив у них ви­соку громадську совість, безмежну відданість улюбленій справі, постійну готовність до подвигу.

Живе лиш той, хто не живе для себе,
Хто для других виборює життя. —

таким був Василів девіз, і так прожив він сам. Навіть на смертнім одрі, навіть знаючи, що йому жити лічені хвилини, він найменше думав про себе, він думав про ін­ших, і за кілька хвилин до смерті тремтячою рукою він написав глибоко трагічного листа до Президії Спілки письменників України. Він писав <…цитата…>.
Ці рядки не можна читати спокійно. Я думаю, що якщо ми справді любили і любимо Василя, ми повинні зроби­ти все, щоб задовольнити його останню волю. У пам’яті всіх, хто знав Василя, він залишиться незвичайним жит­тєлюбом і людиною залізної волі. Уже коли всі знали, що йому не встати з постелі, не писати віршів і не читати їх іншим, багато його друзів їздили до Черкас, щоб хоч чимось допомогти йому. Важко собі уявити, яке потріб­не страшне напруження нервів, коли знаєш, що бачиш людину востаннє, чуєш її востаннє, але мусиш робити вигляд бадьорий, щоб навіть ненароком не видати лікар­ської таємниці і не отруїти останніх хвилин рокованого на смерть друга… Ми боялися, що нерви здадуть і ми за­вдамо йому мимовільної прикрості. Але наші побоювання виявилися даремними. І то не тому, що ми були такими мужніми і вольовими. Василь надзвичайно спрощував трагічну ситуацію; вже важко дихаючи, він примушував сміятися інших і жодним словом чи жестом не дав знати про свою приреченість, хоч знав про це незгірше за ін­ших. Про таких людей, як Василь, не хочеться говори­ти: «Вічна йому пам’ять!». Хочеться говорити про вічне життя його творів, його ідей, бо які б зміни не відбулися в нашому житті, ми знаємо, що його поезія житиме доти, доки житиме народ, для якого він писав, доки житиме справа, за яку він боровся. І я думаю, всі ми вважатимемо за велику честь і велике щастя прагнути бути схожими на нашого друга й товариша, робити те, що робив він, робити так, як робив він.

1964

4 роки ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *