Один з листів до мене Василь Симоненко починає: «Дорогий канадський родичу!..»
Ця жартівлива фраза мала не менш жартівливу передісторію.
Восени 1961 року я практикувався в «Перці». Збирався у відрядження. На Черкащину. Звісно, там ніколи не був. Знайомих не мав.
Юрій Ячейкін сказав, що в «Молоді Черкащини» працює Василь Симоненко — «хлопець-душа». Мовляв, зателефонуй йому. Попроси, щоб замовив готель.
Зателефонував. Сказав, що й до чого. У слухавці почув:
— Я тебе зустріну в аеропорту…
До Черкас теліпав мене повітряний «лайнер» АН-2, в народі іменований «кукурузником». Теліпав так, що за короткий відтинок польоту я згадав усе, що з’їв за п’ять студентських років.
Тому, лише літак приземлився, я вистрибнув і кинувся до найближчої лісосмуги. Сів на траву. Підібгав коліна під черево. Роззявив рота і ловлю подих вітру.
Раптом чую над головою:
— Ти — ас! Ти — повітряний вовк…
Звів погляд. Стоїть худорлявий симпатичний хлопець. Посміхається…
Звісно, це був Василь. Звісно, до готелю ми не поїхали. Подалися до нього додому.
Того дня до Золотоноші, де мав «перчанські» справи, я не відбув. До кінця дня «обнюхувався» з колективом «Молоді Черкащини». З вечора до ранку сиділи з Василем за його домашнім «робочим» столом. Пили по чарці. Говорили. Він читав вірші.
Саме тоді я вперше почув «Некролог кукурудзяному качанові», який мені дуже імпонував як сатирику. Саме тоді він подарував мені машинописний рукопис поеми «Тиша і грім». А вірш «Злодій», лише раз прочитаний мені тоді Василем, я запам’ятав на усе життя. І часто потім, коли в більш-менш надійних компаніях мене просили щось прочитати, я читав Василевого «Злодія».
Вірші Василя зробили в мені переворот. До того я пробував свої сили в гуморі. За зразки брав Остапа Вишню, зубоскальство, друковане в «Перці». А тут, у господі Симоненка, під впливом його правдивого безкомпромісного слова, під впливом його гіпнотично-м’якого голосу, я зрозумів, що писати треба інакше.
Це вже потім я візьмуся за теми соціальні. Шукатиму нових форм. Шукатиму сатиричного самовираження. А тоді, сидячи у привітній Василевій оселі, спілкуючися з ним, я подобав на спраглого мандрівника, який натрапив на цілюще джерело і не може від нього відірватися.
Правду кажучи, глибоко в душі я тривожився. Щоб не «перепити». Не «перебрати» тієї сміливості, того революційного
пориву. І потім десь на чомусь не зірватися…
Навчений у суворій школі боротьби, яка точилася у західних областях України проти сталінського режиму, я був досить обережним. Тим більше, у моїй пам’яті навічно закарбувалися оті слова побратимів з підпілля: «Ми вміємо вмирати за Україну. А нам треба навчитися вміти жити для неї…».
Наступного дня я швидко полагодив справи у Золотоноші. Знову, як домовилися, повернувся до Василя.
Ми сиділи в редакції. Зателефонували з «Черкаської правди». Сказали, що приїхала головний редактор Держлітвидаву з Києва Надія Лісовенко. Хоче ознайомитися з творами місцевих літераторів. Запрошували Василя.
Василь попросив піти з ним.
Ідучи на цю зустріч, я потай виношував «героїчний маневр»: якщо Василь про свій доробок мовчатиме, про нього скажу я.
Але потреби в цьому не було. Лише ми переступили поріг кімнати, де зібралися літератори, майже всі заговорили про Василя. Про те, що в нього вже «готова книжка»…
Це був початок народження першої збірки Василя Симоненка «Тиша і грім».
Через якийсь час він надішле мені її з автографом. Потім вона «просто з-під рук» кудись ізникне. Як і деякі Василеві листи. Через якийсь час мене «запросять» в оту «чорну кімнату» з табличкою «спецвідділ». І до нудоти випитуватимуть: «Хто у клубі пропагує заборонені вірші Василя Симоненка?..».
Спілкування з видавцем Василя окрилило. Він мав прекрасний настрій. Сипав дотепами. І коли Люся, його дружина, сказала: «Женю, ходімо зі мною у парк на танці, бо Василь не хоче», – Василь, жартуючи, поправив: «Хоче…».
Ми йшли алеєю парку. За нами майже впритул — зграйка дівчат. Щоб звернути на себе їхню увагу, я застосовував давню тактичну хитрість. Трохи голосніше, ніж зичайно, ляпнув якусь іноземну фразу. Василь жартома також щось додав німецькою. І прокоментував: « Ще пару фраз — і за нами піде півміста роззяв…».
Ми почали грати. Я голосно, ламаною українсько-польсько-німецькою запитував Василя: «Що то за дерево?», «Що то за стовп?» Василь дуже скрупульозно мені пояснював: «У вас, у Канаді, таке не росте». «Це обласний стовп. А в нас ще є столичні…». Словом, я був Джек — його канадський родич. Ми йшли, оточені натовпом зівак, які на кожну Василеву репліку вибухали реготом.
Худий, довгоносий, короткострижений, у світло-синіх «дудочках» і рябому німецькому піджаку, я, справді, подобав на щось «ненаше». І для провінційного натовпу, в основному дівочого, видно, був деякою принадою. Дівчата нахабно мене розглядали. Безпардонно питали: «Джек, а как тібє нарав’ятся наші девушки? » Я не встигав відповісти. Василь випереджував: «А він спеціалізується по молодицях…». І знову регіт, який збирав ще більший натовп.
Поки ми дійшли до танцювального майданчика, обросли чималою юрбою. І весь цей кагал, перетнувши з нами «касовий контроль», не пішов танцювати, а оточив Василя, що присів на лавочці.
На просторому майданчику танцюємо лише ми удвох із Люсею. А там, де сидить Василь, постійно вибухає гомеричний
регіт.
Раптом над головою чую:
— Бєлий танєц!..
Глянув — в очах почорніло. Від Люсі мене одбиває висока, мов щогла, і дебела, наче докер, діваха. Крутить мною так енергійно і пристрасно, що я майже не торкаюся землі. Навколо нас видриґує ногами її подруга. Манюня-манюня. І така агресивна. Тільки до нас хтось наближається, вона ставить «підніжки». Потім відбиває мене у дебелої. Тоді знову забирає дебела. їм так сподобалося ім’я Джек, вони так постійно і експресивно його викрикували, що в мене боліли вуха.
А Василь дає інтерв’ю. А натовп регоче.
Мною ж товчуть уже з другу годину. Без перепочинку.
Підійшов Василь. Хотів урятувати:
— Джек! Нам пора додому…
Дівиці навперебій почали Василя запевняти, що вони мене приведуть. І продовжували мною товкти. Коли ж я вже охляв зовсім і сказав: «Досить!», вони кинулися мене проводжати. Я попросив, щоб тільки до тролейбуса…
Найближча зупинка біля театру. Саме закінчилася вистава. З театру сипонули люди. Тролейбус переповнений. Дебела розштовхує натовп, майже проносить мене до дверей, а мала підпихає знизу і репетує: «Пропустіте іностранца!..».
Коли «іностранєц» вже був за дверима, дебела підняла руку і вигукнула: «Джек! Прівєт Канадє!»
Люди на мене косують. Я втягнув голову в плечі. Пропхався до передніх дверей. Щоб загубитися у натовпі. А тут треба спитати, де вийти? І не знаю, чи я ще «іностранєц», чи вже нормальна людина? Побачив, як люди мене зацікавлено розглядають. Зробив висновок, що я ще «іностранєц». Значить, треба догравати цю авантюрну гру. Поруч же стоїть така чарівна дівчина. І я знову тим страшним суржиком, правда, вже напівпошепки, питаю її, де маю зійти?
Вона ж такою гарною, такою чистою, такою співучою українською мовою:
— Не хвилюйтеся. Я також там виходжу…
Вийшли. Показала мені будинок, де мешкав Василь. Я спитав дозволу, чи можу її провести. Пройшли до її будинку. Зупинилися. І я, наче на сповіді:
— Вибачте мені, що петляв язиком! Набридло грати. Я — не «іностранєц»…
— Я чекала, коли ви це скажете…
У мене відчуття, ніби я повернувся з далекої еміграції на рідну землю. Щастя, що зустрів рідну свою людину. І вона мені простила мої гріхи…
Василь з Люсею мене чекали.
Допізна ми «пережовували» танці.
— Нарешті, — каже Василь, — у Черкасах повірять, що й «ми, Фесько, люди». Що й у нас «за бугром» є родич…
2001
