Всі ми з одного часу і з одного народу. Слово про Василя Симоненка (Микола Вінграновський)

Час — це таке густе сито, яке невблаганно і справедливо просіює не лише події, а й імена, і лишає для нашої пам’яті лише імена достойних.
Кожен видатний поет висловлює свій час, і дивитися на такого поета треба неодмінно в берегах його часу, в берегах його життя, в яких він жив і творив, у тому суспільному й моральному середовищі, де починались його дитинство, юність і молодість, бо саме вони і формують поета. Василь Симоненко — поет нашого, мого покоління, що увійшло в нову літературу під іменем шістдесятників, і по долі ми дуже схожі один на одного. Ми всі з одного часу, з одного народу. Наші юність і молодість, наше тодішнє молоде життя мало подвійну сутність: одну офіційну, казенну, для вчителів та оцінок у школі, а другу — поза школою, там, де було життя справжнє, життя реальне. Коли ця подвійність була усвідомлена, стався бунт: піднялася наша справжня сутність і відкинула оту офіційну, фальшиву. З цього бунту і почалося «шістдесятство». Коли з року в рік, починаючи з першого класу, нас натоптували барабанними віршами з читанок і хрестоматій, гаслами з радіо і на зборах, коли в містах по театрах та зі сцен обчухраних сільських клубів ніколи не сходили випещені, самозакохані, самодостатні, в орденах і медалях, з потрійними потилицями оптимісти, з масними губами — Часники, Галушки і Довгоносики; коли в тих самих клубах перед виробленими, в зашмульганих куфайках дядьками й тітками йшли кінофільми на зразок «Волга-Волга» чи «Богатая невеста» і з екрана ріками лились молоко та зерно і вгиналися від смажених курей та гусей столи, то жінки, що сиділи у залі й на це все дивилися, — вдома вони годували дітей торішньою мерзлою, нудно-солодкою, смердючою картоплею, та й то і її часом не було; або ж та сама жінка-доярка, — я сам чув! — дивлячись на цей молочний екран, шепотіла про себе: «А в мене від оцих бідонів уже руки витягнулися, як у мавпи»; коли, обкладені податками, тріщали й валились на землю від сокири сади; коли, закидані на кілька десятиліть наперед облігаціями, дехто з людей почав божеволіти, — ось той час, коли росло наше покоління, ріс майбутній поет Василь Симоненко. Коли вдови, ще не прийшовши до тями після недавніх з війни похоронок, вже чули, як удосвіта, потемки б’є бригадир пужалном по шибках холодної хати і виганяє на роботу, і коли ці самі жінки в клеєних чунях чи на дерев’яній підошві черевиках, прихопивши з собою й дітей, ішли з лопатами по темній осінній багнюці в поле, — а кожній треба було викопати по гектарові буряків, — і коли ті буряки з мерзлої вже землі копали до нового, а то й з нового року, у січні, а після всього людям давали на трудодень грами, а то й зовсім не давали нічого, — ось те середовище, де ріс і формувався майбутній поет Василь Симоненко.
Та чи був тоді, у той час, та й пізніше, вже в інші часи, чи був у простих смертних застій? Застою у них не було, бо їм ніколи було стояти. Усім — Іванам і Василям, Маріям і Ганнам стояти було ніколи. І так до сих пір. Івани і Василі все життя рухалися, і це, мабуть, нас врятувало і врятовує й по сьогодні.
Та повернімось назад, у молодість Василя Симоненка: XX з’їзд партії!.. Відбулася така духовна й душевна подія, що люди подумали, чи не перевернулась Земля і не туди кудись покотилася?.. Що, де, як? — невже з нами таке страшне й сліпе запаморочення було і як воно взагалі могло бути?! Хто вірив, хто — ні, та після того з ’їзду дух оновлення й сподівання на краще життя охопив усі покоління. І відразу ж, наче хто подав знак, в українську культуру й літературу ввірвалася ціла когорта молодих двадцятип’ятилітніх поетів, таланти яких були в духовному підпіллі, і серед них — Василь Симоненко. Його поезії — «Жорна», «Варвари», «Злодій», «Монархи», «Одинока матір», «Там, у степу, схрестилися дороги», «Де зараз ви, кати мого народу» ? — стали і на тоді і на сьогодні золотими художніми документами часу, і цим поезіям немає ціни.
Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Борис Олійник, Іван Драч, Віталій Коротич — їхні книжки і просто окремі вірші розліталися буквально на очах: де вони лежали в книгарнях, коли?
Нове суспільне життя прагнуло свіжого слова, і це слово ці поети людям дали! Університети, колгоспи, заводи, військові частини прийняли молодих поетів, як своїх. Навіть ті окремі канадські українці-студенти, які не знали української мови, стали вивчати її, аби прочитати поетів з Великої, як вони говорять, України в оригіналі.
Та недовгим було наше поетичне щастя. Тодішні літературні тарбозаври, що спеціалізувалися на підозрілості та на криках, не дрімали, і вони почали наш погром і розгром. Преса і радіо, які мусили нас визнати, тепер почали розправу. В газетах з’явилися статті й замітки типу: «Я такого-то шістдесятника не читав і читати не буду, бо наперед знаю, що він формаліст і відщепенець!…» Та серед цієї літературної ворохоби знайшлися письменники, які стали на наш захист. І першим серед них — Максим Рильський. Восьмого січня 1963 року, якраз на день народження Симоненка, — в той день Василеві виповнилося 28 років, — у спілчанському Будинку літераторів Максим Рильський представляв Василя Симоненка і мене. Головувати на тому вечорі мав, правда, інший, також відомий поет, та в останню мить, — а він дотягнув до останньої миті, — чи його хто накрутив, чи він сам викинув цього коника, викинув зумисне, бо головувати він відмовився, і перед переповненим залом на сцену піднявся Максим Тадейович. Рильський нас любив до кінця. Або ще. Хто б міг подумати, що ляканий Павло Тичина в розмові з одним високим функціонером, коли той вимагав, щоб Тичина вивернув проти нас кожуха, то навіть тихий, делікатний Тичина не стримався і закричав: «Ви що, нашими руками хочете переломити хребти і цим молодим поетам?!»
Нас захищав Андрій Малишко. На сторінках «Літературної газети» ствердив нас Павло Загребельний. Нас обороняв і прийняв до Спілки письменників Олесь Гончар. Та друкувати принаймні половину із нас перестали. А Симоненка на цілих п’ятнадцять років закрили від українського читача. Цілих п’ятнадцять років забороняли видання його творів — підготовлене видавництвом «Молодь» «Вибране» поета розсипали й по-живому шматували аж до 1981 року, коли нарешті з горем й інквізиторським редагуванням вийшли його «Лебеді материнства» . Твори Симоненка не друкувалися, а академік Шамота все остерігав, цитую: «Чимало в його доробку було незрілого, ідейно нечіткого, не раз поет припускався перебільшеного чи спотвореного вияву національних почуттів… Підносити творчість Симоненка як взірець для літературної молоді, міряти Симоненком інших поетів, видавати його за приклад мужності — це треба рішуче відкинути». Чи не правда, знайомі усім нам слова: рішуче відкинути, рішуче засудити, затаврувати, рішуче виявити?.. Так от, Симоненка за те, що він, як, може, ніхто із нас, впритул подивився в очі народу, побачивши у них ошукану його історію і пригноблену його сучасність, сам застогнав і заплакав і написав про це, то за це треба його не «видавати за приклад мужності» й це «треба рішуче відкинути»?!
Та вернімося знову у 63-й рік. Василь Симоненко вже був тяжко хворим. Того літа 63-го року він приїхав із Черкас, де працював у молодіжній газеті, до Києва підлікуватися. І я вже тоді повернувся після навчання з Москви, жив у Києві, хоча жити не було де. А тут якраз комсомол дав Драчеві кімнатку, а Драч саме поїхав учитися до тієї ж Москви, і цю кімнатку віддав пожити мені. Тоді Симоненко і прийшов до мене на ніч, ми розташувалися на підлозі, проговорили ніч, на ранок мені треба було йти на спілчанський килим. Вранці я одягнув залишену Драчем білу сорочку. На Василеві якраз тоді був ще новий темно-коричневий костюм, піджак мені підійшов, я одягнув Василевого піджака й пішов до Спілки… Зі Спілки я прийшов чорний. Ми подивилися з Василем один на одного, нічого один одному не сказали, я зняв з плечей і віддав Василеві його піджака, і Василь пішов у лікарню… Більше живого я Симоненка не бачив. Побачив його вже у Черкасах шістнадцятого грудня того ж 1963 року, коли українська література прощалася з ним, зі своїм молодим 28-літнім поетом…
Не жовч і ненависть народжують поета. Поета народжують гнів і любов. Гнів і любов народили Василя Симоненка. Великий, праведний гнів проти приниження людини, знищення її людської гідності. І та велика священна любов до «малої» людини, що вільно зводиться в нас у ці оновлюючі дні і роки нашої історичної перебудови, де голос Василя Симоненка — живий і дорогий нам особливо.

1988

4 роки ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *