Симоненко. Найсліпучіша комета

foto20У селянській родині у глухому селі Біївці Лубенського району на Полтавщині, на другий день Різдвяних свят, 8 січня 1935 р. народився Василь Андрійович Симоненко, тонкий поет, вдумливий журналіст, впертий шістдесятник. Знаєте, про кого я? Отой гінкий, чорночубий, смаглявий красень, хто своїм внутрішнім світом і ліричним світлом завжди привертав увагу, як найсліпучіша комета української поезії другої половини ХХ століття. У свої неповні 29 літ він згорів просто на очах мільйонів, хоча той потужний спалах йде до читача донині.

Звідки він такий узявся? Виступаючи з нагоди 70-річчя Василя Симоненка в Біївцях, професор кафедри теорії літератури і компаративістики Київського університету імені Т.Г.Шевченка Михайло Кузьмович Наєнко пролив трохи світла:

– Його поезія прийшла в літературу з того полтавського краю, де в небесах зоріють душі Котляревського і Гоголя, а за кілька сот метрів від його материнської хати – чарівна долина й криниця, до якої по натхнення приїжджав сам Коцюбинський. “Се та знаменита криниця, – писав автор “Intermezzo”, – до якої з’їздяться люди з далеких сіл… і стають табором у ніч під десяту п’ятницю… Уся долина і гори блищать вогнями, і разом із димом від землі здіймається вгору пісня… Є в сьому якась дивна принадність… Я сам хочу співати… Розкласти священний вогонь і видобути з грудей дрімаючий предківський голос”.

Дивною реінкарнацією ввижається мені Василь Симоненко, котрий гостро зблискує в поетичних рядках грайливо розсипаними мудростями:
– У мене в серці злиток горя й муки…
– Україно, ти – моя молитва…
– Я воскрес, щоб із вами жити…

Такі натури, навіть виснажені, навіть після безсонної ночі, не пролітають осторонь. Бо ж в їхні стомлені очі уриваються безцінні поетичні деталі, які просяться у вірш. На це у тих співців краси завжди знаходиться натхнення і часу. Такі вони, солдати гармонії. Колись давно літературний побратим і вірний друг нашого геніального земляка Микола Сом написав:
– Не ми йдемо до Симоненка, а Симоненко йде до нас.
Мені здається, я збагнув: чому? Коли сам відповів собі на запитання: а хто такий, вимогливий художник? Той, хто друкує тільки те, що вважає довершеним.

І справді, ніби краплини солоного поту, світять чесні його слова.
І – ніби окрайці чорного хліба, годують українського читача щирі його збірки. Коріння – яким воно було у Василя?

***

За словами Олеся Гончара, його дитинство чуло ридання матерів, котрі божеволіли від горя над фронтовими похоронками, воно чвалало за ними скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти.
Так склалося життя, що малий Василько виховувався без батька. Вродливий військовий Андрій Леонтійович Симоненко, звівши з розуму сільську красуню Ганну Щербань, так і не взяв із нею шлюб. Все життя син мріяв мати батька, лагідного чи суворого – то вже байдуже:

– Ну, нехай би смикнув за вухо, / Хай нагримав би раз чи два, – / Все одно він би тата слухав / І ловив би його слова…

Суперечливі почуття завжди блукали в серці, але син пригадував і пригадував, як колись батько співав, граючи на бандурі, пісню “Темна хмара наступала”:

– Ой наступила та чорна хмара, / Став дощ накрапать… / Ой там збиралась бідна голота / До корчми гулять. / Ой там збиралась бідна голота / До корчми гулять.

А рідну матір, Ганна Федорівна, з дитинства він бачив за копіткою працею уважної вишивальниці, котра, як й інші сусідки, при блиманні каганця низенько схиляляся над гаптуванням рушника чи вишиванки. Бо тільки ті саморобні обереги з давніх-давен були чи не єдиними прикрасами в селянських оселях.

“Матері” – цього авторського вірша (1955) тут варто процитувати:

– В хаті сонячній промінь косо / На долівку ляга з вікна… / Твої чорні шовкові коси / Припорошила вже сивина. / Легкі зморшки обличчя вкрили / Це життя трудового плід. / Але в кожному русі – сила, / В очах юності видно слід. / Я таку тебе завжди бачу, / Образ в серці такий несу – / Материнську любов гарячу / І твоєї душі красу. / Я хотів би, як ти, прожити, / Щоб не тліти, а завжди горіть, / Щоб уміти, як ти, любити, / Ненавидіть, як ти, уміть.

Тільки письменники, котрі вийшли з села, можуть отак написати про своїх рідних та близьких, взагалі, про простих людей. Тільки у них складається правдивий літопис національного світобачення. Окрім рідної матері Ганни за малим із дитинства наглядав ще й дід за материнською лінією Федір Трохимович Щербань, котрий став єдиному онукові, і добрим наставником і старшим товаришем.

Бідували. Днями і тижнями мати працювала в колгоспі, батька тій сім’ї не знайшлося. Коли вже Василь Симоненко перетворився на відомого журналіста і знаного поета, Андрій Леонтійович зволив відвідати родину. Йому дозволили переночувати в сім’ї, та на ранок Василь рвучко прочинив двері зі словами:

– Ти занадто спізнився, тато.

***

Перші чотири класи (1942-1946) Василько навчався у Біївській початковій школі. І досі у місцевому музеї вам покажуть чорнильницю та дерев’яну ручку, якими у правописі та арифметиці вправлявся малий. Як пригадувала вчителька:

– У класі з-поміж дітей він виділявся двома речами: бідним одягом та розумом.

Потім хлопець ходив за наукою до сусідніх сіл – до Єньківців (1946-1947) і Тарандинців (1947-1952). Уявіть, дев’ять кілометрів, лише в один бік. Весною чи восени – то ще нічого, а взимку – біда. Повоєнні ж зими були люті, а пальто у Василька – пошарпане, чоботи – діряві. Ніяких iPhone чи iPOD.

Та жодного разу він не запізнився на перший урок…

По закінчення середньої школи в Тарандинцях випускник навіть отримав золоту медаль, а 1952 р. юнак вступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка. Яким його запам’ятали друзі?

Щирим, відкритим, допитливим. І чистим наче засніжене поле, хоча зими він не любив. Вчитайтесь у його прості слова, просто юний апостол правді:

– Найбільше люблю землю, людей, поезію і … село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя. Ненавиджу смерть. Найдужче боюся нещирих друзів. Більше мені сказати про себе нічого.

Мені дивно, але чомусь ще й натяку нема і тій сповіді на мале тигреня, на Люсю-“Малюсю” (Людмила Павлівна Півторадна), в чиїх синіх очах він на той час уже втопився. Ні, його серце ще не захоплене кимось одним, він вчиться кохати світ через власну поезію. У 1956 р. старшокурсник журфаку Василь Симоненко зробив у зошиті такий запис:

– Сучасна література – своєрідна артіль незрячих: старші письменники осліпли у 1920-х роках від надмірно яскравого світла, молоді (моє покоління) і народилися сліпими.

Цьому слід було чимось зарадити. Це потім їх назвуть “шістдесятники”, а поки в українську літературу входило інше покоління, яке ні за яку ціну не бажало рости під портретами Сталіна чи інших вождів. У стислі строки слід було озброюватися знаннями, бо ж тільки освіта запалює нові зорі.

Ось чому в листі до Анатоля Перепаді у той час Василь жартома писав про себе:

– Вечорами – рандеву з Марком Твеном, Блоком, Шевченком і… Ліною Костенко.

У іншому листі до товариша Василь зізнавався:

– Я зараз марю Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, Євгеном

Гуцалом. Ці парубки натворили на Україні чимало ґвалту…

О, як солодко було дивитися на світ широкими розплющеними очима, бо, як зізнавалася Ліна Костенко:

– На світі можна жить без еталонів, / по-різному дивитися на світ: / широкими очима, з-під долоні, / крізь пальці, / у кватирку, / з-за воріт. / Від цього світ не зміниться ні трохи, / А все залежить від людських зіниць: / В широких відіб’ється вся епоха – / У звужених – збіговисько дрібниць.

***

Що краще мати: широко розплющені очі чи широко відтягнуті кишені – шістдесятники абсолютно точно збагнули. Не нарікаючи на долю, Василь Симоненко разом із тим не з оповідей знав, що таке безгрошів’я. Аби вижити в столиці, студент працював секретарем в університетській багатотиражці, брав активну участь у літературній студії імені Василя Чумака (СІЧ), куди ходили Юрій Мушкетик, Тамара Коломієць, Борис Олійник, Василь Шевчук, Іван Власенко.

Нове покоління, покликане вільними зорями. Майбутні велетні, носії чистої правди. Ось чому, варто було розпізнати Василю Симоненку у комусь брехуна, хитруна чи нікчему, він назавжди пришпилював того одним ганебним словом:

– Пігмей.

Разом із Василем Симоненком до сучасної української культури увійшла поетична когорта (“батальйон молодих та завзятих”) його університетських товаришів: Микола Сом, Василь Діденко, Олесь Лупій, Микола Сингаївський, Петро Засенко, Дмитро Головко, Тамара Коломієць та інші.
Визначаючи власне поетичне кредо, він написав програмний вірш “Толока”:

– Поезія безплідна, як толока. / Усе завмерло, мов пройшла чума, – / Немає Брюссова, немає Блока, / Єсєніна і Бальмонта нема! / Біля керма запроданці, кастрати / Дрижать від страху в немочі сліпій… / Коли б оту толоку розорати, / Шевченко міг би вирости на ній!

3-го лютого 1956 р. з’явився його ще один важливий вірш “Поет”, опублікований, щоправда, тільки 1988 р.:

– Я не вмирав. На прив’язі міцному / Мене, мов пса, покірні холуї / Тримали в закутку холодному, тісному, / Закинувши в віддалені краї. / Та, не піддавшись зарібку легкому, / Я не прислужував ніколи і нікому.

***

Коли ти найбільш суворий, Бог посилає тобі кохану. Переказують, улітку 1957 р. Черкаси зустріли молодого випускника журфаку пахощами стиглих яблук та груш. Прямуючи від із чистої криниці, сивочолий чоловік – невже, Господь? – не поспіхом перейшов Василеві дорогу з повним відром води, приязно посміхнувся та рукою махнув, як дістатися редакції “Черкаської правди”.

Вчорашній студент очолив відділ культури обласної газети. І закрутилося – рецензії на нові кінофільми і театральні постановки, огляди проблем у мистецтві й культурному житті Черкащини. Квартири він ще не мав, хоча швидко закохався… Як казав своєму приятелю-журналісту Станіславу Буряченку, так і сталося:

– Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся.

Миловида кур’єрка “Черкаської правди” Людмила Півторадна з блискавицями синіх очей невдовзі привела сина Олеся. До своєї молодої родини в Черкаси син шанобливо забрав матір Ганну Федорівну. Був собі парубок, а став чолов’яга Васильок, закоханий у весь білий світ. Такі буквально горять на роботі.

О шостій-сьомій годині ранку вікно в його кабінеті вже світилось, а прибиральниця, тьотя Паша нечутно ходила навшпиньки

– Аби не заважати Василеві думати.

***

Ні, він не був непролазним селюком, що пішов у газетярі, бо біля землі ходити не вмів, а нічого іншого не знав. Життя кликало нові особистості з числа творчої молоді. Від лютого 1960 р., три роки Василь Симоненко віддав щойно створеній газеті “Молодь Черкащини”, поки не став власним кореспондентом “Робітничої газети” в Черкаській області. Ті часи у своїх спогадах “Василь Симоненко. Я воскрес, щоб із вами жити” так пригадувала тодішній відповідальний секретар новоствореної молодіжки Лілія Павлівна Шитова:

– Василь завжди цікавився філософською літературою. Перечитував праці Платона, Софокла, Арістотеля, Дідро, Вольтера, Руссо, Монтеск’є, Гельвеція. Він не розлучався з Монтенем, філософські нариси якого “Про мистецтво жити гідно” були для нього, за його ж свідченням, невичерпним “кладезем мудрості”. Василь часто гортав твори, які його цікавили (“щоб освіжити пам’ять”), дещо брав додому, а щось приносив (“Це прочитайте обов’язково”).

Проте, двотомник Сковороди, який вийшов у 1961 р., Василь вважав одним з найсолідніших своїх придбань. У своїй роботі “Більший за самого себе” Іван Дзюба дуже вірно відзначив:

– Що таке світ? Що ти в цьому світі? Яка ціна людського життя? Над питаннями такої міри задумувався Василь Симоненко. І приходив до ствердження суверенності і абсолютної цінності людського “я”… Одним із перших у нашій новітній поезії він висловив і поетично розвинув думку (генетично пов’язану із моральним вченням Сковороди) про те, що кожна людина – це цілий Всесвіт, це особливий макрокосмос, і реалізується він чи ні – залежить від суспільних умов.

“Філософія серця Сковороди мені дуже до серця”, – ніби жартома, а насправді дуже серйозно, запевняв Василь. До речі, так само серйозно згодом (1969) назве Григорія Савича своїм вірним товаришем і поет Василь Стус:

– Один з найкращих друзів – Сковорода.

Якось у журналістському колі спалахнула суперечка щодо особистості філософа, основоположника російського екзистенціалізму Миколи Олександровича Бердяєва, зокрема його теорії самопізнання. Ця проблема, виявилося, особливо цікавила Василя. Ну, звісно, й те, що саме Бердяєв був ініціатором створення Вільної Академії духовної культури в Росії. Поет тоді навіть поглузував:

– От би в наш час створити таку Академію… Може, дехто, перш ніж ставати до керма влади, засвоїв би, хоч ази духовної культури власного народу.

Справді, діапазон інтелектуальних інтересів Василя Симоненка вражав. Виявляється, він схилявся перед давніми східними сказаннями – книгою моральних заповідей індійського народу “Махабхарата” (“Ніколи не роби того, що не сприяє суспільному благу, або чого ти будеш соромитися”), філософськими поемами “Бхагавадґіта” і “Рамаяна”, які називав скарбницею мудрості. Він вважав неправильним, що середня освіта в Україні практично не дає уявлення про древні шедеври світової культури.
Однак, улюбленим письменником Василя Симоненка став саме Іван Петрович Котляревський. Часом з кабінету заввідділу культури “Молоді Черкащини” лунав дружній регіт. Смакуючи жартівливі описи пригод троянців, перелицьованих в українських козаків, уголос Василь читав уривки з “Енеїди” відвідувачам. Так, що було у Василя щось не тільки “від діда Тараса і прадіда Сковороди”, а й від прадіда, теж полтавця, Івана Котляревського. Втім, як і від Степана Руданського, братів – Остапа Вишні та Василя Чечвянського, яких він також, і знав, і шанував.

Не тільки їхніми стежками тепер мають можливість сучасники ходити. У Черкасах є вулиця Василя Симоненка, що з’єднує бульвар Шевченка з вулицею Гоголя.

Як би там не велося, а Поет крокував далі. Як його знаменитий “Перехожий”:

– Як він ішов! / Струменіла дорога, / Далеч у жадібні очі текла. / Не просто ступали – / Співали ноги, / І тиша музику берегла. / Як він ішов! / Зачарований світом, / Натхненно і мудро творив ходу – / Так нові планети грядуть на орбіти / З шаленою радістю на виду! / З шаленим щастям і сміхом гарячим, / З гімном вулканним без музики й слів! / Як він ішов! / І ніхто не бачив, / І ніхто від краси не зомлів. / В землю полускану втюпився кожен, / Очі в пилюці бездумно волік… / Раптом – / Шепіт поміж перехожих: / – Що там? / – Спіткнувсь чоловік… / Одні співчували йому убого, / Інші не втримались докорять: / – Треба дивитись ото під ноги, / Так можна голову потерять… / Трохи в футбола пограли словами, / Обсмакували чужу біду. / А він знову йшов. / І дивився прямо. / І знову / Натхненно творив ходу!

***

Зі студентської лави Василь Симоненко ночами струменів поезією. Його зоряна година настала, коли навесні 1962 р. Черкаси відвідала завідувачка редакції поезії столичного видавництва “Держлітвидав” Надія Павлівна Лісовенко. Вона саме шукала молодих талантів, аби видати збірку в серії, що так і називалася “Перша книга”. Із 300 уже складених поезій автор швидко назбирав потрібний обсяг.

Хоча рукопис Симоненка з-поміж інших тек від членів обласного літоб’єднання з’явився в останній момент, ловчиня талантів прихопила його із собою, навіть не читаючи. Та вірші настільки вразили редакторку, що, не доїхавши до Києва, вона надіслала автору звістку:

– Прочитала рукопис. Обіцяю дати “зелену вулицю”.

За однією з версій листівку Н.П.Лісовенко відправила зі станції імені Т.Г.Шевченка – такий тоді маршрут був на Київ.

Минуло кілька місяців, і поетів товариш, перекладач та одноліток Анатолій Перепадя привіз зі столиці в Черкаси сигнальний примірник першої збірки “Тиша і грім”. Коли книжка надійшла у широкий продаж, стало зрозумілим: в Україні народилася наднова зірка української поезії…

З легкої руки Надії Павлівни Лісовенко поезії потрапили до відомого літературознавця й критика Степана Андрійовича Крижанівського, котрий дав їм якнайвищу оцінку, а вірші “Жорна” та “Дід умер” і взагалі назвав …геніальними, тому й написав передмову до дебютної книжки поезій.
В 1962 р. Василя Симоненка прийняли в члени Спілки письменників України. Після виходу першої збірки він окрилено планував вступати до аспірантури Інституту літератури АН УРСР. Проте життя розпорядилося по-іншому.

…Ще навесні 1960 р. в Києві виник Клуб творчої молоді. Його учасниками стали Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк, Михайло Брайчевський та інші. Василя Симоненка залучили до роботи в громадській комісії, яка мала перевірити чутки про розстріли у сталінських катівнях і відшукати місця масових поховань жертв червоного терору. Разом з художницею Аллою Горською вони обходили десятки прикиївських сіл, опитали сотні й сотні тамтешніх жителів, виявили урочища, де, за свідченням селян, більшовицькі кати ховали сліди мерзенних злочинів.

Згодом за участю активних членів Клубу творчої молоді було складено і надіслано до Київської міської ради колективний Меморандум з вимогою оприлюднити місцезнаходження масових поховань, аби згодом перетворити їх на національні місця скорботи та народної пам’яті. Василь Симоненко, Алла Горська та Лесь Танюк виявили таємні братські могили жертв сталінізму, а саме: місця масових поховань розстріляних НКВС на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях, у хащах Биківнянського лісу, про що знову-таки було заявлено до міської ради.

Душа боліла особливо після жахливого випадку, свідками якого вони стали. У щоденнику Лесь Танюк описував потрясіння Василя Симоненка, коли вони ходили між соснами Биківнянського лісу, під ногами буквально вгиналася земля над братських могилах, а неподалік місцеві безтурботні хлопчаки грали у футбол… чиїмось білим черепом, простреленим наскрізь кулею.

23 грудня 1962 р. він і написав “Пророцтво 17-го року”, де прямо заявив про винуватців небаченої жорстокості й сіячів пустоголової байдужості в незміцнілих молодих душах.

– Гранітні обеліски, як медузи, / Повзли, повзли і вибилися з сил – / На цвинтарі розстріляних ілюзій / Уже немає місця для могил. / Мільярди вір зариті у чорнозем, / Мільярди щасть розвіяні у прах. / Душа горить. Палає лютий розум. / І ненависть регоче на вітрах. / Коли б усі одурені прозріли, / Коли б усі убиті ожили, / То небо, від прокльонів посіріле, / Напевно б, репнуло від сорому й хули. / Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи! / Життя не наліза на ваш копил. / Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій / Уже немає місця для могил! / Уже народ – одна суцільна рана, / Уже від крові хижіє земля, / І кожного катюгу і тирана / Уже чекає зсукана петля. /

Після появи Меморандуму та оприлюднення перших висновків розслідувань Клуб творчої молоді влада почала всіляко переслідувати. Василь Симоненко змінився… Коли йому закидали, що він схожий на Дон-Кіхота, у відповідь насуплено лунало:

– Я – ніяк не Дон-Кіхот. Я ж не з вітряками воюю… Воюю зі злом. Реальним злом

***

Він більше не міг байдуже сторонитися будь-якої сволоти, наволочі та бидла. Коли 27 серпня 1962 р. в Черкасах Василь Симоненко посадив на поїзд знайомого товариша, з’ясувалося, що у безжурного поета катма цигарок, а смалив Симон безбожно мов кочегар. На залізничному вокзалі він зайшов до станційного буфету. Але напомаджена корова брутально ремигнула:

– У нас – обідня перерва, – Хоч насправді за графіком ще лишилося чверть години.

Ясна річ, обурився Василь Симоненко. Інша з офіціанток раптома випустила з рук на підлогу піднос із брудним посудом та зчинила типовий базарний ґвалт. На поросяче кувікання самоправної господині звідкілясь з’явився дебелий чолов’яга у цивільному одязі, за ним – з-під землі виросли двоє чергових співробітників транспортної міліції, зажадали від порушника громадського спокою документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь дістав редакційне посвідчення.

Натомість допомогти і банально залагодити побутову сварку з буфетницею та приязно побажати пасажирові щасливої дороги, як це і личить цивілізованим працівникам органів правопорядку, менти погані скрутили Василеві руки та на очах здивованих городян силоміць заштовхали до кімнати міліції вокзалу. І була ця ганебна наруга, вчинена над автором популярної в Україні книжки “Тиша і грім”. Тиша розірвалася, грянув грім, і літератор назвав міліціонерів… фашистами.

Журналістське посвідчення подіяло на бидло, ніби червона ганчірка на бугаїв. Уже ніколи не з’ясувати, чому “воронком”, за коробку цигарок, поета повезли у лінійне відділення транспортної міліції? За 30 кілометрів від Черкас. Аж на залізничну станцію містечка Сміла (ст. імені Т.Г.Шевченка).
Лише через добу в Черкасах стало відомо, що журналіста затримано міліцією. З великими труднощами, за сприяння секретаря Смілянського міськкому КПУ Каплушенка вдалося отримати дозвіл на звільнення. Визволяти з полону Василя Симоненка поїхали легковиком поет Микола Негода та колеги-журналісти з “Молоді Черкащини” Петро Жук та Віктор Онойко. У спогадах останнього, надрукованих в “Літературній Україні” 27 лютого 1992 р., йшлося про таке:

– Побачивши мене, він (Василь Симоненко – ОР) одразу попросив закурити, бо знав, що серед трьох тільки я палю. Я перед самим від’їздом купив пачку і віддав її. Він жадібно накинувся на цигарку.

– Більше доби не палив, – пояснив, поки прямували до нашого червоного “Москвича”. І додав: – Не їв і не спав.
Коли сів на переднє сидіння поруч із шофером, повернувся до нас і закотив рукави сорочки.

– Ось, подивіться… – Ми жахнулися: всі руки були в синцях.

– А на тілі, здається, жодних слідів. Хоча били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І цілили не по м’якому, а по спині, попереку.

– За що? – вихопилося в нас.

– Я, бачте, їм не сподобався. Коли везли туди, погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш. Я ж їх поліцаями обізвав і ще… Вони затятими виявилися. Як же: потрапила до рук така птиця. Та, мабуть, і звикли ставитися до людей, як до бидла… – Василь вилаявся і потім додав:

– У тому казематі мене зачинили. Я почав грюкати в двері. Довго не відчиняли. Я ще дужче. З’явився один здоровань, як лещатами, скрутив за спину руки, на зап’ястя наче зашморг накинув, штовхнув донизу на дерев’яний лежак і прив’язав до нього поясами, що там були. Відтоді я вже не міг і ворухнутися. Руки пекло, як у вогні. Кажу: що ж ти робиш, гад? Отоді він і почав лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось обірвалось усередині…

***
Убити не вбили, та здоров’я покалічили, наносячи удари по нирках. Після побиття в міліції стан здоров’я Василя Симоненка різко погіршав. Як на зле, загострились і проблеми в сім’ї. Відчуваючи подих смерті, він сповідувався своєму щоденнику:

– Мабуть, почалося моє згасання. Фізично я майже безпорадний, хоч морально ще не зовсім виснажився…

Просто скорботною епітафією лунають рядки, виведені 3 вересня 1963 р.:

– Друзі мої принишкли, про них не чути ні слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. “Літературна Україна” каструє мою статтю, “Україна” знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у “Зміні”, зарізані в “Жовтні”, потім надійшли гарбузи з “Дніпра” й “Вітчизни”…
За тиждень-другий погіршало настільки, що в середині вересня 1963 р. поета поклали в лікарню. І пролунав страшний діагноз: рак нирок. Відбулася тяжка операція… У листі до двоюрідного брата Олексія Щербаня Василь зізнавався:

– Більше місяця минуло після операції, а я досі не встаю і ніхто не скаже, коли я вже перебреду оцю калюжу анемії! А жити, Льошо, хочеться страшно, бо ще ж мозок у мене світлий, і дещо Симон (Симоненко. – О.Р.) зробив би, аби тільки хоч трохи сил вернулося. Ну, нічого, будемо виглядати новин з хорошого краю.

Болісна гіркота, бездонний смуток… Було неозброєним оком видно: йому три чисниці до смерті залишилось, аж світився весь кісточками сердешний!

Остаточно минала Хрущовська відлига – насувалася Брежнєвська зима.

***
В ніч з 13 на 14 грудня, біля 23-ї години вечора,якраз тоді, коли його мама пішла із Черкаської лікарні додому, Василь Симоненко вичавив із себе останні хвилини. Коли влада не може приборкати бунтарського поета, вона вбиває його чужими руками. Так сталося з Василем Симоненком, у смертельну пастку комуняки загнали і Василя Стуса, коли після розгрому Клубу творчої молоді його, як і багатьох інших активістів молодіжного об’єднання, арештували, та після багатьох років тюрми Василь Стус загинув у карцері уральського концтабору для політв’язнів.

Василь Симоненко вступив у престижний клуб “28 років”: Михайло Лермонтов, Jim Morrison, Jimi Hendrix, Janis Joplin, Kurt Cobain, Heath Ledger, Amy Winehouse, Віктор Цой, Як для Черкас похорон був велелюдним.

Старенька вчителька із Лубен назвала Василя Симоненка рідним синочком Шевченка. Хтось поклав у труну видані за життя дві книжечки – “Тиша і грім” та казку для дітей “Цар Плаксій та Лоскотон”; останню поет написав для сина за одну ніч. Та Микола Сом вихопив збірки, аби віддати їх сину Олесю зі словами:

– Сьогодні ми ховаємо Симоненка, а не його поезію.

І ніхто, ніхто так і не прочитав того дня над свіжою могилою його “Веселий похорон”, написаний 28 вересня 1962 р.

– Били в дзвони вітри, / Калатали на сполох. / Зупинялися ріки і череди хмар. / То ховали байдужість. / На ратицях кволих / Тупцювали за гробом ватаги бездар, / Проводжали в дорогу останню. / До ями / Понесли її пишну і чорну труну, / І ридання, народжені холуями, / Покотили на цвинтар / Плаксиву луну. / Танцювали дерева, / Сміялися квіти, / Умивалося небо у синяві рік, / Виривався з грудей, / З-під холодного гніту, / Первозданної радості крик. / Ну чого б їм казитись, / Чого їм бриніти, / Знемагати од сміху й сміятися знов? / Хоронили байдужість. / Ніжнішали квіти, / Били в бубони неба / Розчулені віти – / Воскресала любов!..

***

Через кілька днів після поховання поета представники влади прийшли зі справжнім обшуком до квартири покійного митця, хоча ще під час похорону справжні друзі забрали та сховали літературний архів. Аби партія до Поета не дісталася, значну частину творчої спадщини, взагалі, переправили за кордон.

Так поезія Василя Симоненка залунала на всю Україну, щоправда, із хвилі української редакції радіо “Свобода”.

…Поруч із могилою Василя Симоненка на міському кладовищі в Черкасах поховали і його матір – Ганну Тимофіївну Щербань. Подейкують, що коли довго придивлятися до гранітного пам’ятника поета, то бачиш, як із кам’яної брили він сліпуче вилітає з книжечкою поезій у руці.
Комету не сховати на цвинтарі.

 

Олександр Рудяченко
Espreso.tv

comments powered by HyperComments
3 роки ago