До Дня народження В.Симоненка
Я вважаю, що на тих людей, що знали Василя особисто, покладається досить відповідальна і складна місія: не дати спогадам про нього згаснути у людській пам”яті, нагадувати про ті часи, коли він ходив поруч і дихав з нами одним повітрям! Доля нагородила мене щастям бачити Василя Симоненка,чути його голос і приглушений сміх, бути живим свідком його короткого, як спалах блискавки життя. Отже…Це був кінець 50-х років минулого століття. Ми тоді з сестрою були маленькими дівчатками і пам’ятаємо (на жаль) всього декілька епізодів зі свого життя, пов’язаних з Васею Симоненком… Влітку 1959 року наші батьки отримали квартиру від редакції “Черкаська правда”, у самому центрі міста, та ще й напроти самої редакції. Тепер до нас частенько “забігали” батькові друзі, його колеги по перу або просто добре знайомі. В основному це був Черкаський “творчий контингент”: поети, художники, журналісти. Серед них був високий, худорлявий і блідий на лиці молодий чоловік – Вася Симоненко. Височенне чоло з відкинутим назад темно-русявим волоссям, карі очі, що завжди іронічно посміхались і … ямочка на підборідді! Зодягнений був завжди дуже скромно: темний костюм, якась “немарка” сорочка (в клітинку або смужечку), а взимку – довге демісезонне пальто і велюровий капелюх.Таким залишився в нашій пам’яті Василь. Він приходив до нашого батька, коли в нього з’являлося щось” новеньке і цікавеньке” з літератури, або пограти в шахи чи просто погомоніти. Наша мама швиденько щось готувала на кухні і відносила їм до зали, а потім, щоб не заважати виходила і тихенько зачиняла за собою двері. Згодом, через багато років, наш тато розкаже про що вони (годинами!) розмовляли з Василем. Справа в тому, що в нас була величезна (як на той час!) бібліотека, де крім відомої класичної літератури була й “невідома”, або просто заборонена література, яку батько притримував для своїх найвірніших друзів (і за яку міг би “загриміти” років на 10).
Так сталося, що весь “черкаський період творчості” Василя Симоненка пройшов поряд з колегами по літературній праці в газетах “Черкаська правда” та “Молодь Черкащини”, де на той час працював і наш батько – журналіст Микола Ганнич. Не дивлячись на відчутну різницю у віці (14 років!), вони згодом потоваришували, бо Їх об’єднували спільні погляди, надзвичайний патріотизм та щирість у стосунках. Вони були знавцями сучасної української мови, мали енциклопедичні знання з літератури, добре грали в шахи, а ще обоє мали чудове природне почуття гумору, любили пожартувати зі своїми друзями. Пізніше наш тато розповідав нам, що, розмовляючи з Василем, після чергової прочитаної історичної книги (зазвичай забороненої), вони шукали відповідь на одне-єдине запитання:”Чому саме Україна стала жертвою такого лютого терору, а український народ – об’єктом найкривавіших експериментів епохи?” І, згодом, вони дійшли-таки до доволі простого висновку:”Український народ був добрим землеробом, але поганим воїном, тому Україна поневолювалася і розпиналася більш вправними войовничими державами-сусідами. Особливою садистською жорстокістю відзначилась імперська Росія – вічний сусід і “старший брат”, під ярмом якої Україна стогнала більше трьох останніх століть, а російський великодержавний шовінізм став основною загрозою існуванню України, як держави”. З того часу, коли Василь Симоненко знайшов відповідь на головне питання свого життя, у нього з’являються такі вірші “Гранітні обеліски…”, “Україно, ти моя молитва”, “Де зараз ви, кати мого народу?”, “Курдському братові” та ін.), що стануть вироком репресивній тоталітарній системі.На жаль, стали вони вироком і самому поетові теж. Тільки найближчі друзі знали, що справжньою причиною Васіної смерті був не “Рак нирок”(як було написано в діагнозі), а жорстоке побиття в лінійному відділку міліції Південного вокзалу м.Сміли, влітку 1962 року. Не маю сумніву, що в цей надскладний для України час душа Василя Симоненка перебуває серед янголів-охоронців і закликає кожного українця: “…бережи свої набої – Без них тобі свій рід не вберегти. Не заколисуй ненависті силу, Тоді привітність візьмеш за девіз, Як упаде в роззявлену могилу Оснанній на планеті шовініст”
Люда Ганнич, м.Дніпро
