Олександр Коротко, Обозреватель
Пустить мене до мене…
(Василь Стус)
Незаслужено забутих поетів не буває, рано чи пізно вони повертаються до людей, як схід і захід сонця, як зірки, що говорять на мові вічності. Вони, як гирла, впадають в річку часу і течуть нам назустріч, в майбутнє, в нашу відчайдушну життя. Так до нас повернулися в дев’яності роки Василь Симоненко і Василь Стус. Великі поети не ростуть, як гриби після дощу, вони не літають в пташиних зграях – їх ваблять гірські вершини, недосяжні і незримі, вони живуть в знехтуваному царстві, за фортечною стіною самотності.
Вони старше своїх сучасників іноді на роки, іноді на десятиріччя, а іноді на століття. Час над ними не владний. Вони приходять в цей світ двічі – коли народжуються і коли написане знаходить друге життя. Їхня доля – одержимість, але не як міра таланту, а як призначення, як біль, що кочує від душ, що покинули цей світ до душ, які з’явилися в цей світ, щоб вимовити своє єдине, неповторне слово і вступити в протиріччя, не з реальністю, а з дійсністю. Такі долі двох поетів, які жили в один і той же радянський час.
Василь Стус ніс у своєму серці не тільки любов до України, але і відгукувався на всі її муки і страждання. Його доля схожа на долю Варлама Шаламова. У обох був свій отчий будинок, у Стуса – Україна, у Шаламова – Росія, але Колима була одна на двох.
Неважко собі уявити, як склалася б доля Василя Симоненка, якби він прожив довге життя. Я думаю, що йому була б уготована та ж доля, що і Василю Стусу.
В останні два роки життя Василя Симоненка його поезія, як хороше вино, витримане і терпке, дозволяє говорити про зрілість і мудрість. А було йому всього лише двадцять вісім. Мимоволі напрошується порівняння з Лермонтовим.
Незважаючи на сумну, часом трагічну, сюжетну основу їх поезії, в них завжди крізь морок, туман пробивається сонячне проміння надії. Ніяка біографія поета не розповість більше, ніж їхні твори. Життя великих художників не закінчується, а продовжується і продовжується в їхніх творах.
Василь Стус і Василь Симоненко були внутрішньо вільними. Їх духовна чистота і поетичний дар будували шеренги нетлінних нерукотворних рядків, які воїнами-визволителями йшли на боротьбу з режимом. Жертовність обох, їх громадянська поезія – не просто “Заповіт”. Василь Симоненко прагнув бути схожим на Тараса Шевченка. Стуса і Симоненка важко порівнювати з класиком української поезії, але те, що вони – його продовжувачі, безперечно.
Можна все на свiтi вибирати, сину,
Вибрати не можна тiльки Батькiвщину.
(Василь Симоненко)
