Над палімпсестами Василя Симоненка

У відділі рукописів Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України [далі –ІЛ] та в Державному музеї літератури України зберігаються зошити, аркуші, блокноти з автографами багатьох творів Василя Симоненка, переважно студентського періоду, що істотно доповнюють уже монументалізований образ автора, додають йому живих рис. Романтична піднесеність, мрійництво, навіть сентиментальність перемежовуються тут з іронією, самокпином, пародіюванням, сільськими ідилічними й “парубоцькими” мотивами, в яких – і жага кохання, і любов до природи, і гра, забава, “солоні вирази”.

Писалися й ліричні вірші про дружбу, зустрічі з земляками; були в них теплі звертання до матері, дівчини, лугів і полів, рідної землі, зблиски непідробної щирості й захвату посланими долею щасливими хвилинами. Та й із погляду версифікаційної техніки чимало віршів є досить вправними: з них можна було б укласти пристойну збірку початківця середини 50-х. І в одному з блокнотів він уклав її – лиш рукописну збірку, назвавши: В.Симоненко. Для себе. Київ, 1954. Осінь [ІЛ. – Ф.152. –  №6].

Отже, на початку третього курсу було зроблено попередній рукописний підсумок, нібито не призначений для друку. І справді, він не відповідав тим тогочасним кліше, за якими укладалися збірки. На відміну од традиційних зачинів з “ідеологічно витриманими” “паровозиками” чи “локомотивами”, блокнот відкривається варіаціями «На мотив “Ніч яка, господи, місячна, зоряна…”», епіграмами-посвятами і лише після цього йдуть риторичні звіряння – “Моя любов” (у первісному варіанті – “Моя віра”), “Про поезію”, “Ні, я не буду поетом таким…”, які на тому й закінчуються. Тут можна завважити витоки більшості пізніших і нині широковідомих мотивів творчості В.Симоненка: кохання – парубоцько-залицяльницьке і ображено-зневажене, сентиментально-піднесене і брутально-приземлене; кодекс лицарського побратимства і епіграмний осуд ницості, відступництва; мати і Вітчизна, туга за рідним краєм, його природою; передбачення і наврочення власної долі, самозаклинання на стійкість. Усвідомлюючи небезпеку обраної ниви та власного шляху і відштовхуючись від спогаду про скиртування, де переважно підлітки тягали кіньми волокуші, поет переводить цей образ в алегоричну площину: «Ні, я, коли впаду в обійми смерті, / Не заволаю слізно: “Зупини!”» (“Спини! Спини! – промчиться, ніби вихор…”). І таких щемких передчуттів чимало не тільки в блокноті “Для себе”, а загалом у віршах періоду змужніння: “Страшно! Мені минуло / лиш вісімнадцять літ…” (11.ІІІ.1953), “Думи невеселі, як осінні хмари…” [між 6 і 11.І.1954]. Були й самозастереження: “Не йди туди, дорога то нещасна, / То не життя, то смерть” (із сонета “Я”, написаного 12.ХІІ.1955 р., рівно за 8 років до смерті). Але міцніло й усвідомлення: «А живуть століття після смерті / Ті, що роблять те, чого “не можна”» (“Можна”, 29.ІХ.1956).

Є тут і прозові замальовки,  є не закінчена в чистовому варіанті студентська п’єса (без назви), яку нам вдалося реконструювати та опублікувати. Чи не найцікавіші зі студентських віршів – пародійні: “Ціле літо працював я…”, “Я пом’яла свою спідницю…”, “Сучасний роман” та ін. Частину з них також опубліковано й прокоментовано. Узагальнено ж можна сказати, що цей стилістичний пласт з’явився уже в ранній творчості поета як реакція на сусальність і бадьористість “виробничих” агіток. Окрім іншого, це – важлива ланка для текстологічного опрацювання й пізніших творів.

Архівні матеріали дають чимало інших доказів активної праці В.Симоненка над шліфуванням стилю. А також згадок про тих митців, творчість яких правила йому за певний взірець. Так, зошит під №15 містить низку перекладів з О.Блока, досить майстерних, хоча й не викінчених остаточно, з паралельними варіантами, що свідчить про сумлінне й напружене вслухання перекладача в інакомовне буття улюблених творів (їх опублікувала М.Гнатюк)1. Не дивно, що й в оригінальній поезії періоду початківства віддано данину блоківським мотивам. У записнику під №7 є два вірші з майже однаковою назвою – “Нареченій” та “Наречена”. Заголовок першого з них, написаного 24.Х.1955 р., подано в лапках, що підкреслюють умовно-символічний, блоківський сенс назви, як і загалом певну містичність, накликуваної “нареченої”. Того ж року двадцятилітній юнак уже пророкував свою долю (“…Що в тридцять смерті в очі подивлюсь”). А через три дні з’явиться вірш “Толока” з цілком іншими, інвективними інтонаціями. Другий вірш, “Наречена”(21.ХІІ.1955), – сонет, він також уже менш наслідувальний, хоч тут і не обійшлося без впливу М.Рильського, як і в сонетах “Осінь” та “Літо” (14.ХІ та 8.ХІІ.1955). На початку літа того ж року написано й жартівливо-пасторальну посвяту “Т.Г.Шевченку”, на кого щораз більше взоруватиметься В.Симоненко – і як людина, і як поет (а тут поки що самокпинно примірюється).

Після закінчення університету В.Симоненко працює в “Черкаській правді”, де виступає з рецензіями на кінофільми, вистави, концерти, бере участь у підготовці сатиричної рубрики “Остюк за комір” тощо. З 1960 р., завідуючи відділом новоствореної газети “Молодь Черкащини”, публікує вірші, оповідання та гуморески, рецензії, статті. Робота обласного газетяра пригнічувала потребою організації офіціозних матеріалів, творчою несвободою, але й давала безліч імпульсів для глибокого і незрідка драматичного переживання, передумування, інтерпретування побаченого й почутого.

Улітку 1962 р. В.Симоненка жорстоко побили в Смілі, у буцегарні транспортної міліції, після чого він відчував, “ніби щось там обірвалось усередині”2. Затримання й побиття начебто було випадковим, спричиненим спочатку незначним епізодом із купівлею цигарок, а потім “надто” непіддатливою поведінкою журналіста; однак у цій випадковості проявилась відчута і ніби аж накликана поетом закономірність.

Тим часом збірка “Тиша і грім” (підписана до друку 27.ІV, вийшла восени 1962 р.) засвідчила появу в українській літературі поета, новаторство якого, за твердженням автора передмови С.Крижанівського, “йде не стільки шляхом винаходу нових художніх форм – що теж надзвичайно потрібно, бо мистецтво ні в чому не терпить одноманітності і застою, – скільки у сфері нових художніх ідей” [С.152]. Досить характерним у наведеній цитаті є застереження щодо потрібності також і новацій у художній формі: то було непряме підстрахування від протиставлень “формалістів” і “змістовістів”. А такі протиставлення вже починалися – як “згори”, так і в “листах трудящих”. Причому В.Симоненка зараховували якраз до “антиформалістів”. А сам він у щоденнику висловлював зовсім інші, цікаві й слушні думки про формалізм змістовий і пристосуванський (запис від 21.VІ.1963). Ці та інші роздуми останнього року життя належать до періоду, коли “адміністративними заходами” скасовано й газету “Молодь Черкащини”, а з інших видань поетові, за його ж іронічним виразом, надійшли “гарбузи”. “Вікторія” реалізму була насправді перемогою ортодоксального догматизму. Його коріння Симоненко вбачав у людському пристосовництві та лицемірстві (запис від 8.Х.1962).

Отже, вихід першої збірки, до якої увійшли не всуціль найкращі вірші студентської юності та наступних років самостійного трудового життя, застав її автора в значно глибших духовних вимірах і роздумах, зокрема й спричинених фізичними стражданнями. Стверджувався на позиціях морального стоїцизму, хоч і побоювався, що не зможе витримати справжніх випробувань (очевидно, думалося й про можливий арешт та допити – запис від 6.VІІ.1963).

Тим часом у збірці знаходимо чимало романтичної патетики, світлого юнацького суму од неподіленого кохання, щирих звірянь друзям, поривів у невідь. А поряд чи навіть здебільшого на початку збірки – і хронологічно пізніші, проте ідеологічно підстраховані вірші – “Жорна”, “Де я не буду, що робить не стану…”, “Баба Онися”, “Піч”, “Дід умер”, “Спасибі”, “Мій родовід”, “Перший” та ін. Зроджені з конкретних життєвих вражень і далеко не в ідилічних психологічних ситуаціях, вони “підтягувалися” (переважно в кінцівках) під певні постулати, “розжовували”, пояснювали, переводили в гасла, а відтак і неминуче спрощували ту емоційно-мислительну палітру, що поставала в тексті безвідносно до “моралі”.

І все ж навіть у такому вигляді це справді було новаторством у сфері художніх ідей. Саме художніх, мистецьких, оскільки вони не вкладаються в заключні риторико-патетичні силогізми, а розлиті в усій тканині творів, незрідка досить майстерно виконаних і з погляду форми: “Каміння клацало зубами / в жорнах, / жувало жовті зерна на друзки”(“Жорна”); “На кожній її волосині / морозом тріщить зима”(“Баба Онися”); “Бубонять рогачі і кочерги – / Щось пригадують з давнини…”(“Піч”); “Лиш росою по нім буде плакати жито / і пливтимуть над ним непомітно віки”(“Дід умер”). Підкреслено лише алітерацію та звуконаслідування. Але тут-таки є й асонанси, і свіжі метафори та епітети, і мистецьке проникнення в світ речей-у-собі.

На доброму художньому рівні виконано і суто пейзажні замальовки – “Флегматично зима тротуаром поскрипує…”, “Вже день здається сивим і безсилим…”, “Степ” та ін.

До “Тиші і грому” увійшла й поема, якої, попри “ідеологічно витриману” кінцівку, не включали до жодної з наступних збірок. Майже на повен голос тут ішлося про голод 1947 року (фрагментом умонтовано й вірш “47-й рік”, щоправда, в пом’якшеному варіанті). Чи не єдиний тогочасний випадок, коли цю тему взагалі вдалося провести крізь цензуру. Дату задуму твору можна визначити, орієнтуючись на сусідні датовані вірші 1961 р., поміж яких є чорновий автограф першої строфи без пізнішої розбивки рядків на “щаблі”:

Над прірвою віків, повінчаний з журбою,

Стою, вдивляючись в тисячолітню млу,

І голод зводиться кістляво наді мною,

Повзуть століття-зморшки по чолу.

(ІЛ. – Ф.152. – №9. – С.3)

Очевидно, зміна назви поеми („Симфонія прощання” замість початкової “Голодна симфонія”), як і правки “розлучений з журбою” замість “повінчаний”, “повоєнне горе” замість “мовчазливе” та ін., постали з цензурних міркувань.

Тематико-проблемний діапазон і першої збірки, й загалом творчості поета розширюють гумористичні та сатиричні твори, написані в традиційному ключі, часом і вторинні, коли згадати доробок С.Руданського, Л.Глібова, В.Самійленка.

Вдалою цикло-жанровою знахідкою стала “низка епітафій”, почата в першій і розширена у другій збірці під загальною назвою “Мандрівка по цвинтарю”. Завдяки цьому об’єднанню зібрано паноптикум упізнаваних і невмирущих антигероїв. А насамкінець – епітафія “Підозріливому”. Цікаво, що, незважаючи на пильнування цензури, ця епітафія завершувала і всю посмертну збірку “Земне тяжіння”, – як привіт із потойбіччя живим мешканцям “цвинтаря розстріляних ілюзій”.

Збірка “Земне тяжіння” (1964) була поквапливо видана як “відсіч” опублікуванню творів і щоденника померлого поета за кордоном3. Тому чимало віршів зазнало редакторських правок, перейменувань та цензурних скорочень і вилучень.

Усі дотеперішні видання творів Симоненка впорядковувалися переважно за збірками (прижиттєвою та наступними). Згодом з’явилась і певна рубрикація: лірика, гумор і сатира, проза, критика. У такої рубрикації є свої плюси (тематично об’єднуються твори різних періодів), але є й неабиякі мінуси. Мимоволі виходить, ніби поет заплановано сідає писати любовні вірші окремо, гумористичні – окремо, пейзажні теж. Так, вірш “Толока”, будучи залученим до розділу сатири та гумору, ніби втрачає свою виболеність і гостроту, гасне в контексті інших, слабших за напругою творів. А коли його подати в хронологічній послідовності, в різножанровому контексті, то навпаки – відтінюється бунтівничий спалах, що, зрештою і був найголовнішим внутрішнім рушієм Симоненкової творчості. Адже здебільшого різні настрої і теми змінювалися буквально протягом одного дня.

Ось, приміром, яка “хроніка” складається з чотирьох віршів одного зошита [ІЛ. – Ф.152. – №13]. Перший з них – “Я вже списався не створив нічого…” –  без дати і незавершений, зате наступні три (“От знову ніч і місто знов дрімає…”, “Все ще моє – попереду…”, “Чи про славу, чи не славу, чи про сором і біду…”) датовано – “23.II.[19]56” (з другого вірша бачимо, що то вже ніч). І яка різноманітність тематики, емоційної тональності, ритміки!

Дивовижний діапазон душевних станів зринає також у написаних протягом одного вечора 14 грудня 1961 р. трьох віршах. У першому – “Стільки в тебе очей…” – власне автор ніби підбиває підсумки своєму земному існуванню “Щось у мене було / І від діда Тараса / І від прадіда – / Сковороди. <…> Упаду я зорею, / Мій вічний народе, / На трагічний і довгий / Чумацький твій шлях”. (Знову містика: написано за 2 роки до смерті. Сонет “Я”, де є подібні передчуття, постав 12 грудня 1955 р.; помер  В.Симоненко 13-го, а не 14-го, як вважалося, – власне, посередині між тими двома імпульсами-віщуваннями). Другий вірш – “У нього на плечах сиділи зорі…” – іронічний портрет молодих міщан: вона “кохає” його за зорі на погонах, які він теж божевільно любить. Третій – „Фокстрот” – витримане в коломийковому розмірі жартівливо-доброзичливе звертання до „Бабетти”4, виголошуване під час танцю.

 

ФОКСТРОТ

 

Бабетті замість вибачення

за те, що я десь комусь

щось негарне сказав про неї.

 

Може, ти занадто жвава

Й трішечки лукава.

Не біда, мала Бабетто,

Що не кучерява.

Не біда, що під бровами

Усмішка й забава,

Жаль, Бабетто, що зі мною

Ти така лукава,

А по-справжньому із іншим

Добра та ласкава.

 

Жаль, Бабетто? Що жаліти?

Що живем на світі?

Що таке обличчя кисле

У маестро Віті?

Потанцюємо ж, Бабетто,

Мов несамовиті.

Доки весело – не треба

Гаяти ні миті.

Ждуть тебе іще печалі

У гарячім літі,

Щирі ласки і побої

Од маестро Віті.

Ждуть, Бабетто. Що ж із того,

Ждуть, то й слава Богу!

Не було ще без печалі

Радощів ні в кого,

Я тобі, чужа Бабетто,

Наступив на ногу?

Вибачаюсь, трохи п’яний.

Не дивися строго.

Я тобі, Бабетто, зичу

Доброї дороги

Й щастя повного, дзвінкого,

Як вино, хмільного.

 

Ігнорування цих душевних порухів, станів, настроїв і призводить до омертвіння – але не живого Симоненка, а його чорно-білої парсуни.

Прикладів одночасно посталих творів можна наводити ще багато. Не всі з них  друкувалися. Здебільшого найсильніші ще довго чекали на оприлюднення, а деякі лиш тепер стають фактом літературного процесу. І це теж важливо та по-своєму цікаво, зокрема конкретним унаочненням цензурного режиму. Із ними радикально контрастують деякі суто газетярські вірші, написані тоді ж, але – за межами художності. Наприклад, вірш “Завжди ми, Росіє, з тобою…”. Тут не йдеться навіть про політичну кон’юнктуру, хоч саме для цього вірш вишукали згодом упорядники збірки “Поезії” серед газетних одноденок. Ми, справді, завжди з Росією, ніде від неї не подінемося, як і від Польщі чи Америки. Щодо цього політичного боку – досить звернути увагу на учнівський стиль, який, добре знаючи Симоненкову іронічність, варто і сприймати як таку собі халтуру на замовлення. Бо ж і з технічного боку вірш є недокінченим: в останній строфах відбулося стягнення і ніби дописування завершального “хвостика” про Москву. “Серце моє в комсомолі”, хоч і є газетною одноденкою, проте в ній подибуємо й елементи щирості: тема пошуків вічної молодості таки вічна і загальнолюдська, попри ідеологічні обгортки.

Таких віршів, писаних, як то кажуть, лівою ногою, а часом і підписаних псевдонімами, нині вже набирається чимало. Що з ними робити? І.Світличний свого часу казав, що той, хто взявся б видати всю Симоненкову спадщину, зробив би йому ведмежу послугу. Але як тоді бути з академічним виданням? Коли навіть до тих чи тих видань вибраних творів часом залучають не лише найкращі речі. Так, до видання Симоненко В. Ти знаєш, що ти – людина / Упоряд. В.Гончаренко. – К.: Наук. думка, 2001 включено, серед іншого, й вірш: „Я маленький льотчик, / Я зроблю літак, / Полечу до Сталіна, / Скажу йому так: / Я маленький льотчик, / Я зробив літак / І на нім літатиму, / Як Коккінак”. Серед діаспорних читачів, де Симоненко є культовою постаттю, це викликало велике обурення. Я вважаю, що нічого страшного в тім немає, адже вірш написано 1943 р., восьмилітнім хлопчаком, досить щиро та безпосередньо, до того ж органічно-фольклорно. Це можна розглядати і як подальше призбирування недрукованої спадщини. Але прикро, що навіть наукове видавництво не дотримується елементарних текстологічних правил: оскільки назву збірці давав не сам поет, а упорядник, то треба було Симоненків рядок узяти в лапки.

Досить показовими з погляду цензурних метаморфоз, є, наприклад, зміни, яких зазнав вірш “Вербова гілка”. Автор намагався реабілітувати… дерево, якому пильні борці за ідеологічну стерильність почали “шити” націоналізм. Захищаючи один з традиційних атрибутів українського краєвиду, В.Симоненко наприкінці “повісив” на вербі панів – і це мало бути чи не найпереконливішим доказом революційності “нашої” верби. Зрештою, відчувши неестетичність і непереконливість такої аргументації, він перекреслює весь вірш у записнику. В новому варіанті, де майже цілком відсутня полеміка з ідеологічними наглядачами, вірш під назвою “Верба” з’являється вже у першій збірці. Так його й передруковували. Тож цілком слушно його не включено до адресованого школярам видання: Симоненко В. У твоєму імені живу / Упоряд. В.Яременка. – К. : Веселка, 1994. Хоча й тут теж, на жаль, не витримано текстологічної чіткості: у Симоненка – „…І в твоєму імені живу”. А проте до академічного видання мусимо братися з іншою концепцією: все, що написано, має бути зафіксованим як факт історії літератури. Тому,  прокоментувавши причини виникнення обох варіантів, треба подавати перший з них як більш відповідний авторському задумові, а другий – у примітках. Порівняймо:

 

ВЕРБОВА ГІЛКА

Розлогі верби. Затишок і тіні.

Ріка під ними в’ється, як змія.

Така в віршах завжди земля моя,

Така краса у нас на Україні.

Вербову гілку лаємо й понині,

Мазепу згадуєм, Семена Палія.

Нацьоналізм у гілці тій буя,

Вороже серце в дорогій вербині!

Мені ж здається: критики сліпі

Дарма міняють верби на берізки –

Забули, певне, голови тупі,

Що прадідів сікли вербові різки

І що колись у ночі голубі

Панів повісили на тій-таки вербі.

6.ХІ.1955

ВЕРБА

Розлогі верби. Затишок і тіні.

Під ними тихо плещеться ріка,

І дівчина, замріяна й струнка,

Стоїть на березі у сонячнім промінні.

Як хороше у нас на Україні,

Де пісня нив чарівна та лунка,

І шепіт верб, і поклики гудка

Злились навік в мелодії єдиній.

Розлога вербо, чому ти мені

Миліша дуба, клена і берізки?

Чи не тому, що в роки навісні

Моїх дідів сікли вербові різки

І що в жовтневі ранки голубі

Панів ми вішали на трепетній вербі?!

Подібна ж історія – і з сонетом “Шум полів”. Ліричний герой В.Симоненка – надзвичайно чутливий до довкілля, вчуває у його біострумах містичний зв’язок із предками. І це передавалося вже в першому рядку вірша. Проте в  переробленому варіанті вилучено будь-який натяк на містику: таємниці стають просто “суворими”, докорінно переписується друга строфа, – і вже споконвічні й теперішні селянські поневіряння переадресовуються принаймні в минуле століття, чому сприяє й доданий підзаголовок «Над “Кобзарем”». А в нас, мовляв, усе доладу, жодної містики й горя, торжество правди. Єдина правка на поліпшення попереднього тексту – “Скорбота матері, і сльози немовляти…” замість “І хлопців спів, і сльози немовляти”. Тому також варто подавати обидва варіанти.

 

   ШУМ ПОЛІВ

Поля мої! Містичні таємниці

Я відчуваю в плескоті хлібів –

Здається, сотні змучених рабів

Звели до сонця стомлені правиці.

І чую я у шепоті пшениці

Важкі зітхання висохлих чубів,

І бачу згорблених, замурзаних бабів,

Дівочі русі коси-блискавиці.

І хлопців сміх, і сльози немовляти,

І задуми безпомічно крилаті.

Шукають – не знаходять берегів.

І віриться мені, що тут нема облуди,

Що то мені шепочуть мертві люди

Історію насильств і батогів.

[1955]

ШУМ ПОЛІВ

(Над “Кобзарем”)

Поля мої! Суворі таємниці

Я відчуваю в плескоті хлібів –

Здається, сотні змучених рабів

Звели до сонця стомлені правиці.

Зелений подих теплої пшениці

Доносить розшум кобзаревих слів.

Любов і ласка, ненависть і гнів

Спалахують в рядках, як блискавиці.

Скорбота матері, і сльози немовляти,

І задуми безпомічно крилаті

Шукають – не знаходять берегів.

Тут правда з кривди злускала облуду,

Щоб розказали нам з віків минулих люди

Історію насильств і батогів.

 

Про варіанти та примітки. Відповідно до вже усталеної традиції, їх розносять по окремих розділах академічних видань. Це створює неабиякі незручності, оскільки зацікавленому читачеві доводиться бути ледь не співавтором упорядників чи принаймні озброюватися неабияким терпцем, аби зібрати докупи те, що так академічно-ретельно розпорошене й аж ніби замасковане у виданні. Гадаю, що, крім науковості, така едиційна практика була ще й дуже зручною для виконання певних ідеологічних настанов або для того, щоб водночас і подати інформацію, і застрахуватись од можливих звинувачень в… об’єктивізмі. Тобто, створювалася хитра ситуація: усе ніби і було, та й подавалося ж в академічному стилі (хоч не переставало викликати наукові дискусії), і водночас – таке специфічне читання розраховане лише на любителя, фахівця, а “для народу”, мовляв, нецікаво. Зрештою, так було зручніше суто технічно. Нині ж наявність комп’ютерних технологій дає змогу легко трансформувати затекстові виноски в підсторінкові, причому кількох рівнів. Тож навряд чи варто остерігатися порушити ще один канон „старого доброго” академізму. Окрім суто читацької зручності, це дасть і економію паперової площі, надто ж при публікації поезії, де доцільно досягати, аби один вірш, його варіанти та коментарі вміщалися на одній сторінці, подаючи їх різними шрифтами, кеглями тощо. І, певна річ, обґрунтовано пропонуючи варіант, який, на думку упорядників, можна визнати канонічним. Тим паче, що історія вільних чи історія вільних чи мимовільних перекручень триває5.

Певною мірою мусимо зберігати й поділ на основні розділи (поезія, художня проза, літературно-критичні статті та рецензії, листування, щоденникові записи тощо), де також максимально зберігати хронологію. Це покаже етапи визрівання таланту, до того ж продемонструє, що чимало кращих своїх творів Симоненко написав ще у студентські роки і не міг їх опублікувати.

Варіанти автографів, закреслені й виправлені Симоненком, теж варто наводити з метою показу руху тексту. Різночитання публікацій – також (серед них, зокрема, важливими є публікації на сторінках черкаських газет, що подавалися з відома та за згодою автора).

Про потребу видати максимально повну спадщину, текстологічно вивірену, очищену від цензурних спотворень, уже не раз ішлося6, однак досі справа майже стоїть на місці. То, може, слід почати з видання Вибраних творів із розкриттям доступної на сьогодні текстологічної історії. Це стимулюватиме подальше призбирування, накопичення, публікацію нових і нових свідчень інтенсивної роботи всебічного Симоненкового хисту.

 

1 Див.: 3НТШ – Т. ССХХІV. – 1992.– № 5–6.

2 Див.: Онойко В. Чи били Василя Симоненка? // Літ. Україна. – 1992. – 27 лютого; а також: Буряченко С. Крізь болотну тишу – до весняного грому. – К., 2001. – С. 113-118.

3 Див.: Сверстюк Є. Віднайдена імпровізація Василя Стуса // Сучасність. – 1991. – №4. – С.38-40.

4 Ім’ям відомої кіногероїні Бріжіт Бардо називалася модна тоді зачіска „а ля Бабетта”. Припущення, що саме це дало ім’я Симоненковій героїні, висловлене мною в літпортреті „Василь Симоненко” (К., 1990),  знайшло підтвердження у фотоальбомі Ігоря Осадчого „Три роки поруч” (Черкаси, 1998. – С.56-58). Виявляється, є й прототип – Людмила Возна.  А „маестро Вітя” – Віктор Онойко, той самий, що згодом, ніби відгукуючись на висловлений наприкінці літпотрета заклик, засвідчить факт побиття В.Симоненка.  Жартівливу посвяту (а отже, й інші вірші 14 грудня 1961 р.) написано в день весілля Віктора і Людмили.

5 Так, журнал “Слово і час” (2000. №1) відкривається подачею канонічного варіанту вірша „О  земле з переораним чолом…” з посиланням на згаданий вище літпортрет Василя Симоненка (див. С. 106: замість „Комуністична радосте моя!” – „І радосте безрадісна моя”. Але й з урахуванням рукописних виправлень самого Симоненка, чомусь не взятих згодом до уваги В.Яременком). Нарешті нібито поставлено крапку, але…  коректорський недогляд: замість кличного відмінка “Вкраїнонько!” набрано “Вкраїнонька!”

6 Див.: Ткаченко А. (1) Від олівця до видавця : (Про потребу текстологічного дослідження творчості В.Симоненка) // Літ. Україна. – 1990. – 3 січ.; (2) “…На рідне поле босим…” [Коментар та публікація новознайдених новел В.Симоненка] // Молодь України. – 1990. – 9 січ.; (3) “…І знову воскресав” [Передмова та публікація прози В.Симоненка] // Україна. – 1990. – №1; (4) Нерозкрита грань [Передмова та публікація рецензії В.Симоненка на збірку І.Драча “Соняшник”] // Слово і час. – 1990. – №1; (5) “Народ шукає в геніях себе” [Передмова та публікація рецензії В.Симоненка на збірку Ліни Костенко “Мандрівки серця”] // Слово і час. – 1990. – №3; (6) Василь Симоненко : Нарис життя і творчості. – К., 1990; (7) Спогад про спогад, або Спроба нетрадиційного коментаря [Передмова та публікація спогадів С.Тельнюка  про В.Симоненка] // Слово і час. – 1991. – №1; (8) Чорно-білі світлини доби [В.Симоненко і цензура] // Слово і час. – 1992. – №4; (9) Визрівання таланту : (Студентські вірші Василя Симоненка) // Слово і час. – 1995. – №1; (10) Симоненкова драма // Сучасність. – 1995. – №1; (11) Василь Симоненко // Історія укр. літ. ХХ ст. – Кн.2. – Ч.2. – К.: Либідь, 1994 [перевид. – 1998]; (12) Так починався Симоненко // Укр. мова та літ. – 1997. – №10; (13) Минини [Коментар до публікації прозового уривка та літературно-критичного відгуку В.Симоненка про поезію М.Вінграновського] // Літ. Україна. – 1998. – 12 берез.; (14)“Недовідомий”  Симоненко // Актуальні проблеми літературознавства. – Т.7. – Дніпропетровськ, 2000; (15) …А вистраждана думка – правда (В.Симоненко: ціна бунту і прозріння) // Вісник Київського інституту “Слов’янський університет”. – Вип.9. – 2001.

 

Анатолій Ткаченко, Філологічний простір

Книжкові новинки листопада
8 років ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.