Лебедина пісня Василя Симоненка

Слово – зброя!

Скоро мине чверть віку, як не стало Василя Симоненка. Буде півстоліття, три чверті віку, вічність. Така «віддача» поетові за коротке й трагічне життя.
Пригадую перше й єдине інтерв’ю Василя Симоненка кореспондентові радіо після виходу першої збірки його поезій «Тиша і грім». Тоді він мовив:
— Що я можу сказати про себе? Ще так мало прожито і так мізерно мало зроблено. Хочеться бути людиною, хочеться робити гарне й добре, хочеться писати такі вірші, які б мали право називатися поезією. І якщо це мені вдається рідко, то не тому, що я не хочу, а тому, що мало вмію і мало знаю.
Найбільше люблю землю, людей, поезію і… село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя.
Ненавиджу смерть.
Найбільше боюся нещирих друзів.
Більше мені сказати про себе нічого. Зараз працюю над другою збіркою. Хочу, щоб вона була кращою від першої…
Він ненавидів смерть, знаючи, що вмирає. Під час останньої нашої зустрічі 10 жовтня 1963 року зі мною розмовляв як про найзаповітніше своє бажання: «Прожити ще б два роки, але в здоров’ї. Я б і за цей час зробив, що намислив». Та доля не жаліла його. Кволе від напівсирітського злиденного дитинства його здоров’я тануло в нас на очах. Йому не можна було курити, а він без кінця димів, йому протипоказане було вживання алкоголю, а він писав сам собі, жартуючи, епітафію: «Єдиний був, хто пив горілку і не проліз крізь чарку в спілку» (письменників). А скільки крові забирали різні зоїли, сліпі до правди, злостиві й заздрісні до таланту.
Наступної своєї збірки «Земне тяжіння» (1964) він уже не побачив. А десь за три місяці до того невідворотного дня, коли Василь Симоненко поставив останню крапку після другої дати свого життя, занотував у власному щоденнику «Окрайці думок»: «Вчора написав «Казку про Дурила». Написав єдиним подихом, хоч дещо було заготовлено раніше. Сьогодні казка ще подобається мені, жаль, що нікому її прочитати…» (5.ІХ.1963). «Сьогодні… ще подобається» — це самоосвідчення того, як швидко поет переростав себе, як впевнено утверджувався в недожиті двадцять дев’ять років і доходив до поезії глибокого філософсько-політичного думання, підносив публіцистичність до рівня невід’ємної риси високої художності.
Прочитати й віддати казку на суд товаришів, хай і небагатьох, він все-таки встиг. «Візьмеш примірник «Казки», може, коли надрукуєш або хоч збережеш». Мені випала честь вперше опублікувати цей твір Василя Симоненка в газеті «Молода гвардія» минулого року.
Публікація була відповіддю на запитання, що зробила українська література в підготовці процесу перебудови. Власне, ідеологія цієї суспільної новини формувалася ж у творчості письменників-шістдесятників і чи не найвиразніше — в поезії Василя Симоненка. Перегляд завдань поета й поезії, повернення до істинного гуманізму, осуд сталінсько-беріївського терору, звеличення простої людини, викриття соціальних негараздів, утвердження національної справедливості, гордості, гідності й національного сорому, втраченого патентованими псевдоінтернаціоналістами, — про все це казав Василь Симоненко на повен голос, з усіх трибун, на які йому тільки вдавалося пробитись. Говорив спокійно, розважливо, без цитат — навіки! Іноді було не обійтися й без художньої умовності казки. Тому й з’явилися «Цар Плаксій і Лоскотон», «Подорож в Країну Навпаки», а незадовго до смерті «Казка про Дурила». Про що вона, і чому саме казка?
Перш за все, казка йшла з поетом від дитинства:
Заглядає в шибку казка
сивими очима.
Материнська добра ласка
в неї за плечима…
Василь Симоненко написав страшну казку про шукання Вітчизни у так званому Рідному краю, про щастя втекти із Раю, в якому Батьківщина тільки для вибраних, про трагедію втратити Батьківщину і не отримати навзаєм обіцяного Раю.
Казка є казка, не будемо дошукуватись, на який конкретно-історичний момент натякає поет: чи на царські часи, чи на сталінську епоху беззаконня, чи на період після XX з’їзду партії, коли в суспільно-політичному проломі заясніла обнадійлива можливість побачити Батьківщину, батьківську хату в Рідному краю, коли почали стягувати з п’єдесталів гранітних і бронзових ідолів… Ще тоді мала б розпочатися перебудова. Казка проти тих, хто відбирає в Дурила Батьківщину, відучує її любити, хто зводить хребти високих паперових гір і розливає чорнильні моря облуди, забирає свободу освідчення в любові до неї і притлумлює історичну пам’ять, свідомість синівського обов’язку сказати про цю любов.
Ще Олександр Пушкін зауважив, що «сказка — ложь, да в ней намек, добрым молодцам урок». Василь Симоненко засобами казки навчає громадянської мужності, синівської любові до свого народу, його трагічної історії. Поет безмежно вірить, що тільки Свобода, навіть в образі тендітного дівчати, відкриває перед духовним зором людини єдину й неповторну для кожного Батьківщину. І відразу меркнуть віднайдені в темних глибинах чиновницької мудрості словесні замінники — рідний край, мала батьківщина, українська земля, що затуманюють найсвятішу їхню суть, — Батьківщину.
В худющому і фізично слабкому тілі Василя Симоненка «просив бурі» і звучав сильний голос, який ніколи не збивався на шепіт, а постійно примножувався силою, бо мав широке поле прикладання: поет жив за високим рахунком, за найвищими людськими критеріями і найгуманнішими, найсвітлішими ідеалами, а тому постійно мудрішав і міцнів. Для Василя ота «мала» земля була найбільшою людською цінністю, його долею. «Казка про Дурила» підносить високу моральність і громадянську етику, бо такі цінності разом із патріотичними почуттями поет шанував у кожного народу. Разом із своїм народом він прагнув побачити не речі в дзеркалі закону, а Закон у дзеркалі наслідків і щоб, врешті, на тихій Зеленій горі не загубилася батьківська хата, вся в сонячних зайчиках, яких пасе рідна засмучена мати.
Таке було останнє бажання поета і про це його натхненна лебедина пісня — «Казка про Дурила».

Василь ЯРЕМЕНКО,
кандидат філологічних наук, доцент Київського університету
Журнал «Україна»,
№ 22, травень 1988 р.
Кримська Світлиця

КАЗКА ПРО ДУРИЛА

7 років ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.