Іван Дзюба. Виступ на вечорі, присвяченому 30-літтю з дня народження Василя Симоненка, в Будинку літераторів 16 січня 1965 р.

Від автора

Я не поділяю завищених оцінок Євгена Сверстюка і вза­галі спокійніше (чи критичніше?) ставлюся до минулого.
У спогаді Євгена Олександровича є деякі неточності.
Головував на вечорі пам’яті Василя Симоненка не Леонід Новиченко, а Володимир Коломієць. Саме він, зустрівши мене у вагоні електрички (ми обидва їхали з Ірпеня до Киє­ва), запропонував мені виступити на вечорі. Так що це була не доповідь, а не запланований, імпровізований виступ (через «порушення регламенту» Володимир Коломієць, зда­ється, мав деякі клопоти).
Тому, крім принципового і виболеного, у виступі були і випадкові емоційні моменти. Маю на увазі насамперед невиправдано образливе висловлювання на адресу Леоні­да Миколайовича Новиченка, якого і тоді вважав, і тепер вважаю чи не найглибшим із українських літературознав­ців. Сталося так, що якраз напередодні друзі розповіли мені про якесь засідання, де нібито Новиченко виступив проти «шістдесятників», — ця інформація і викликала в мене неадекватну реакцію. Згодом я попросив у Леоніда Миколайовича пробачення за таку брутальність. Волів би сьогодні вилучити це місце з тексту, але підправляти минуле не маю права. Натомість із розумінням сприймаю не завжди коректні вихватки на свою і моїх ровесників адресу з боку молодших, — усвідомлюючи, що й ми часом бували несправедливі.
1994

Грудень і січень пройшли для нас під знаком Василя Симоненка. До першої річниці з дня його смерті вийшла посмертна збірка «Земне тяжіння». На жаль, до неї ввій­шли далеко не всі кращі поезії Василя Симоненка, хоч вони поширені в списках, — а ті, що ввійшли, не завжди надруковані так, як вони вийшли з-під пера автора. Од­нак і в такому вигляді збірка дає неабиякий матеріал для широкої розмови про проблематику нашого суспільного життя і нашої літератури. Особливо, якщо творчість Ва­силя Симоненка брати не як поодиноке ізольоване яви­ще, а в зв’язку з усією сучасною молодою українською поезією.
Це останнє я підкреслюю не випадково. Можна напе­ред передбачити, що будуть зроблені різноманітні спро­би відірвати Симоненка від усього процесу творення но­вих цінностей, що впродовж кількох років відбуваєтьсяв молодій українській літературі, і протиставити його решті молодих поетів, щоб «побивати» їх ним. Адже це в наших традиціях: померлими бити живих. Хіба ті, хто цькував Довженка за життя, після його смерті не стали використовувати його ім’я для боротьби проти всякого нового чесного слова, хіба не пробували його авторитетом захитати «авторитет» лакувальництва?
От і тепер ми почули недавно від одного високопо­ставленого критика, що В. Симоненко — «єдиний зрілий поет серед молодих». Ясно, чому він «єдиний зрілий» для цього бонзи: тому, що він мертвий і не може відповіс­ти тому чоловікові так, як він заслужив, — на цю «без­ответственность» той чоловік розраховує. Але шановний бонза помиляється, хай прочитає вірші Симоненка, там про нього багато сказано, сказано в самісіньку печінку. А з свого боку нагадаємо, що ті молоді поети, яких критик вважає «недозрілими», були прикладом і натхненням для Симоненка, як він тепер є прикладом і натхненням для всіх нас.
Ні, не відірвати творчість Василя від живого і радіс­ного процесу творення української літератури. Тільки в зв’язку з цим процесом вона повністю зрозуміла і в свою чергу дає величезний матеріал для характеристики цьо­го процесу.
Тут не місце й не час докладно говорити про всі ті проблеми, які з цього випливають. Я тільки хотів би ко­ротко зупинитися на трьох моментах, які мені здаються особливо повчальними в тому «уроці», який усім нам дав Симоненко.
Перший. Василь Симоненко починав з плитких сен­тенцій, а прийшов до філософсько-політичного думання, до творення ідей, до поезії як арени самостійного мислен­ня. Від газетярського моралізування він ішов до високої публіцистичності, до політичної лірики шевченківського зразка. Від звичайних силогізмів він ішов до сердечної
повноти і чуттєвої краси. І цей шлях дуже повчальний, а водночас він показує, як багато втрачено сил і можли­востей у нашій літературі. Адже більшість молодих пое­тів починали і починають не з гіршого рівня, як починав Симоненко, і «стихійного таланту» в них було, певно, не менше. Отже, багато хто з них міг би стати таким, яким став Симоненко, — але стають такими одиниці. Решта йде не вгору, а вниз — скільки вже на наших очах здрібніло, збаналізувалося й занепало талантів! У чому ж справа? Причин, очевидно, багато, але тут назвемо дві.
Коли людина говорить на повний голос — голос її міц­ніє. А коли привчає себе говорити напівпошепки — цей шепіт стає її «нормальним» голосом. Василь Симоненко мужньо говорив правду, і правда його самого робила все більшим і більшим. Поетові потрібен простір «прикла­дання сил» для того, щоб його сили множилися. А хто собі той простір звужує, хто своїх сил не вживає, не напружує до краю і постійно, — того м’язи непомітно слабшають, того сили меншають, той мізернішає. Є в медицині таке поняття: «ледаче серце». У багатьох наших поетів — ле­дачі душі, ледача совість.
І друге. Василь Симоненко був людиною немилосердно самокритичною і вічно собою незадоволеною, — по висо­кому рахунку, а не дріб’язково. В нього було надто високе уявлення про літературу, надто високі ідеали і критерії, щоб він міг задовольнитися тим, що робив. Вийшла його перша книжка, всі її хвалили, всі захоплювалися, а Ва­силь говорив про неї хіба що іронічно. Він уже не любив її, бо переріс її. Сьогодні він вищий, ніж учора, а завтра ставав вищим, як сьогодні. Оця дорогоцінна здатність по­стійного умудрення, зростання, самовдосконалення, оця жадоба знань, жорстока дисципліна, самонавчання, це один з добрих уроків Симоненка всім нам. Адже без пере­більшення кажучи, дев’яноста відсоткам українських літераторів цих якостей бракує, через що вони не йдуть угору, а сповзають донизу.
Другий. Ніяка не таємниця, що Василь Симоненко — перш за все поет національної ідеї. Всякий, хто прочитає його книжку, побачить, що саме ця ідея складає домінан­ту його поезії. Правда, Леонід Миколайович Новиченко, який ось тут у президії сидить, запевняє, що поняття «національна ідея», «національна свідомість» зараз не­правомірні й незаконні, несучасні й немарксистські. Я б порадив йому сказати це китайським комуністам, або іта­лійським комуністам, або англійським комуністам, або польським комуністам, або, зрештою, російським кому­ністам. Або хай скаже це Карлу Марксу, в якого про ці на­ціональні справи, «національніпочуття», національний «сором» є, особливо в листуванні, такі речі, що як їх про­цитувати зараз і не попередити, чиї то слова, — то бага­тьох треба буде водою відливати. Очевидно, національна ідея є й буде, сьогодні вона для нас актуальна і означає ідею про повноту суверенного державного і культурного існування української соціалістичної нації, про повноту і суверенність її національного внеску в загальну справу миру, демократії та соціалізму. Ця ідея лежить в основі поезії Василя Симоненка, нею вона надихана.
Але я говорю це ось до чого. Примат національної ідеї дуже часто несе в собі загрозу певного збайдужіння до інших ідей; у декого вона вбиває інтерес до інших проб­лем людського духу. Бували поети, бували цілі літера­тури, які ставали одноманітними і монотонними через те, що змушені були історичними обставинами цілком віддаватися національній ідеї, — і вони багато чим по­ступилися перед літературами, що не мали такої потреби в приматі національної ідеї. Але є історичні прецеденти протилежного порядку, коли національна ідея не витіс­няє, а втягує, не пригнічує, а збуджує, не вбиває, а ка­талізує безмежжя інших загальнолюдських ідей. І саме заглиблення в національну ідею, відданість їй веде за­разом і до найпотаємніших глибин інших соціальних та духовних проблем. Приклади цього ми бачимо в Шев­ченка, Франка, Лесі Українки; це ми бачимо в Шандора Петефі, Шиллера.
Але якщо говорити про українську літературу, далеко не в усіх це було й є.
Симоненко належав до тих, хто гостро відчував зв’язок національної ідеї з усіма загальнолюдськими цінностя­ми, з поняттям людської гідності, честі й совісті, з по­няттями особистої та соціальної етики і справедливості. Власне, саме ці поняття гідності, совісті та справедли­вості й привели його до національної ідеї, нового усві­домлення України.
Колись Достоєвський питався: «Согласились бы вы построить мировую гармонию на одной-единственной слезе одного-единственного невинного ребенка?» Так і ми питаємо; чи може бути «світова гармонія», чи може бути вселюдське суспільство, чи може бути загально­людська справедливість, для досягнення яких потрібна якась хоча б найменша несправедливість щодо будь-якої однієї хоча б нації, — в даному разі щодо української на­ції? Ні, такого суспільства і такої «гармонії», заснованих на таких підвалинах, — бути не може. Ось чому націо­нальне питання тисячами найтонших ниток зв’язане з найсокровеннішими питаннями людської совісті. Ось чому, при високому його розумінні, воно може наснажити й сучасного поета найбільш загальнолюдським змістом і пафосом самопосвяти.
До цього дійшов і В. Симоненко, що засвідчують його опубліковані і не опубліковані твори.
Нарешті, третій момент. Маю на увазі той мораль­ний урок, урок громадянської етики, який дав Василь Симоненко.
Бувають епохи, коли вирішальні битви відбуваються на площині соціальної моралі, громадської поведінки, коли навіть елементарна людська гідність, опираючись брутальному тискові, може стати важкою, бунтівничою, революційною силою. До таких епох, на мою думку, ве­ликою мірою належить і наша доба.
Історично склалось так, що значна частина наших проблем полягає у невідповідності слова й діла, теорії й практики, прожектів і реальності, у занепаді суспільної моралі й виродженні громадянського життя. І, відповід­но, значна частина наших завдань зводиться до усунення цих невідповідностей і до утвердження високої громад­ської активності, до піднесення національно-політичного життя. І тут на перешкоді стоїть величезна і тупа сила інертності, збайдужіння й громадської деморалізації, народжених добою Сталіна і живлених сьогодні, з одного боку, безпробудним офіційним фарисейством, а з друго­го боку — тим мелодраматизованим скепсисом, в який залюбки і «вишукано» тікають від тяжкого громадсько­го обов’язку, тікають з лінощів, зі страху і при сліпоті; жалюгідним скепсисом мудруючого раба, який схоче сам себе обдурити і вдає, буцімто так захоплений грою в па­радокси, що й не помічає ярма на шиї; тим скепсисом, котрий при всіх своїх модерних і вічно змінних пікантних одежинах зводиться до старої премудрості інтелектуала-вужа: «Летай иль ползай — конец известен: все в землю ляжем, все прахом будем».
Ось чому, може, ніщо інше не має зараз такого зна­чення, як висота громадської поведінки. І нічого іншого люди так не ждуть, як живого прикладу героїчної по­ведінки. Людям потрібен цей приклад не тому, що без нього вони не можуть скласти уявлення про істинне громадянське діяння, а тому, що їм потрібна певність, що і сьогодні таке героїчне діяння можливе, і сьогодні воно не безплідне, і сьогодні, як завжди, — «безумство храбрых — вот мудрость жизни». І сьогодні, а може, сьо­годні як ніколи, — можна і треба боротися.
Ось у цьому і полягає головний урок Василя Симо­ненка. Особиста принциповість, безкомпромісність і спокійна мужність сполучалися у нього з високим і зобов’язуючим громадським чуттям; людська гідність і самоповага, людська честь і совість були в його розумінні головною підставою соціального життя, в його творчості відбилося становлення серед української молоді нового самопочуття, де крізь нашарування минулої доби цупко проростає вічна зелень і юнь людської гідності, людської розкутості й незалежності, незборимого і невичерпного людського духу, «що тіло рве до бою», що кличе стояти за свій народ і в цьому покладати смисл свого життя.
Такий урок дав нам Василь Симоненко і своєю творчіс­тю, і всією своєю морально-громадянською істотою. Тепер постає питання: чи зможемо ми той урок засвоїти?
І ось у цьому смислі мене особисто тривожить і засму­чує не що інше, як наша «одностайна» любов до нього, Василя Симоненка.
Виходить так, що Симоненка сьогодні люблять усі. Любить його «посполита публіка», і люблять сановиті чини. Любить редагована як стінгазета районного відді­лу міліції «Літературна Україна». І любить доктор філо­логічних наук, член-кореспондент Академії наук УРСР, секретар правління Спілки письменників СРСР Леонід Миколайович Новиченко. І всі ми разом дуже любимо Василя Симоненка. Настільки, що в засліпленні любо­ві (а може, й по своїй скромності) дехто й не помічає, що йому б ніби й не варто любить, що йому було не по до­розі з Василем за його життя, не по дорозі буде й після його смерті. І хочеться попросити їх: будьте великодуш­ні, не любіть Симоненка! Але вони не такі безсребреники, щоб не любити. Вони хитрі, вони любитимуть, бо знають: ненавистю можна вбити тільки живого, а от любов’ю можна вбити і померлого. Але ми все-таки повинні їх пе­реконати, що не в їхньому інтересі любити Симоненка, що він із того світу ще не раз таке втне, що доведеться їм довго від нього відхрещуватися.
Бо в той час, як вони підписували сміливі громадян­ські листи до газет з протестом проти вирубування ялинок під Новий рік, — Василя Симоненка турбувало вирубу­вання зовсім інших дерев. А ще більш його турбував та­кий феномен, коли дерева ніхто й не рубав, — біля нього ходили спеціально приставлені кваліфіковані садівни­ки, на його плекання відпускалися кошти з обтяжених і без того державних бюджетів, — а воно все одно сохло. Люди проходили повз нього, дивувалися і говорили: «Мабуть, таке плохе дерево, що само сохне». А філософи роз’яснювали: «Ні, дерево не погане, рівноправне, але та­кий закон історії». А в цей час подалі від людського ока, під землею, підрубувалося тому дереву коріння, з вико­ристанням усієї сучасної землерийної техніки.
В той час, як вони були великими реалістами, добре знали, що можна і чого не можна, яке діло виграшне, а яке невиграшне, куди дозволено котитися славнозвіс­ному колесові історії, а куди не дозволено (і те колесо уявлялося їм на зразок коловорота в шахті, що його роз­кручують осліплі від ходіння по колу коні, а безпосеред­ній погонич — це вже персональний уповноважений самої історії, що батогом переповідає її скрижалі), — в цей час, у їхню добу торгашеської тверезості, Василь Симонен­ко був безнадійним Дон Кіхотом, кажучи словами Лесі Українки; відмовлявся визнати так звану «історичну прірву» за «прірву реальну» і вимагав зовсім неможли­вого: «Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою го­ворю», а з ким він говорив — звісно, — і все це ой як не­можливо і безнадійно з точки зору вченого і премудрого поросяти, що добре знається на законах історії і добро­совісно всмоктало політичну мудрість з механізованого корита. А як іронічно і як благородно воно хрюкне, по­чувши, скажімо, таке:

Народ мій є! Народ мій вічно буде!
Ніхто не перекреслить мій народ.
Пощезнуть всі перевертні й приблуди
І орди завойовників-заброд.

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його волячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде.

Незвичні ці слова для начальства, незвичні й для по­лохливих патріотів.
У той час, як вони запевняли, що найсвятіша грома­дянська віра — це віра в щедрінських градоначальників, а найбільша громадянська мужність — це стояння передними навитяжку, Василь Симоненко писав інакше:

Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи,
Життя не наліза на ваш копил..,

У той час, як вони славословили і розроджувалися романами з приводу кожного чергового «заходу», що му­сив ось-ось остаточно ощасливити колгоспне селянство, але чомусь незабаром виявлявся склеротичним, — Василь Симоненко в цей час написав свого «Злодія» та «Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті».
Є в нас категорія поетів, що хизуються своїм сіль­ським походженням і на цій підставі вважають себе «ве­ликими мужицькими демократами». Вони ставлять собі в обов’язок «возвеличувати» «простих трудівників» уся­кими хитромудрими словесами: той назове бідолашного колгоспника Прометеем, той Гераклом охрестить, а той нарахує в своєму селі дюжину Антеїв. І при цьому вони дуже горді з свого благородства: от, мовляв, як уміємо воздати шану народові. А те, що ті Антеї та Прометеї діставали жалюгідні копійки за працю, не мали права на пенсію, а паспортів і досі не мають, — це народолюб­ців не бентежило. І не думали вони про те, чи потрібна народові їхня дорогосплачувана краснобайська «шана», чи, може, щось інше народові потрібно.
Інакше розумів це В. Симоненко, коли писав свою «Думу про щастя».
В той час, як один добрий чоловік у Кремлі офіцій­но розділив усю творчу інтелігенцію на «чистих» та « нечистих », і на виконання цього зловісного жарту літе­ратурні яничари кинулися уточняти списки: кого в рай, кого в пекло, — В.Симоненко пише вірш «Покара» — про щастя бути вигнаним з раю.
І так, хоч би скільки продовжувати це порівняння, ясно, що не тільки дві паралельні прямі не перетинають­ся, але пряма й крива так само ніколи не перетнуться. Це, звичайно, не означає, що крива не зможе стати прямою. Це не означає, що хтось має право любити Симоненка, а хтось не має. Ні. Але ж Василь Симоненко — не оперний тенор, якому з однаковим азартом і однаково «без послед­ствий» для своєї поведінки можуть аплодувати всі, від фі­лософа і до казнокрада. Василь Симоненко — поет цілком певної ідеї, і той, хто заявляє про свою любов до нього, тим самим бере на себе і цілком певні зобов’язання. Ціл­ком пристойно не визнавати його. Але непристойно, щоб сьогодні проливати сльози над Симоненком, а завтра щоб ті самі сльози, з тих самих очей, капали на тяжко виму­чений донос у «Літературну Україну» на Ліну Костенко. Непристойно сьогодні говорити про те, що тебе «потряс­ла» книжка Симоненка, а завтра, втім, як і вчора, ви­нюхувати і цькувати Симоненкові начала в українській літературі; свою суб’єктивну переляканість видавати за об’єктивний закон природи і вимагати її від інших, а своє становище, свій авторитет і свої знання викорис­товувати не для підтримки чесного напряму в літературі, а для того, щоб накинути флер інтелектуальності й теоре­тичної безкорисливості на свої вельми корисливі функції літературного конвоїра.
Одне слово, таким людям треба сказати: ллєте сльо­зи над Симоненком, запевняєте, що любите його, — так учіться в нього бути людьми, а не тими донощиками і фа­рисеями, про яких сказав Шевченко:

О, роде суєтний, проклятий,
Коли ти виздихнеш?

16.01.1965