Василь Симоненко: Львове, хоч трішки мене зрозумій

8 січня поетові Василеві Симоненку (1935–1963) виповнилося би 80 років. Але він передчасно залишив наш світ і залишився навічно 28-річним.

 

Походив Василь Симоненко зі села Біївці (Лубенський район, Полтавська область). Хоча народився він на Різдвяні Свята, пережив важке дитинство з матір’ю-колгоспницею, яку після народження сина покинув чоловік. А ще війна, голодомор 1946–1947 років, до школи треба було ходити пішки 9 км…

Але успішно закінчив середню школу й у 1952 році поступив на журналістику до Київського університету. Після його закінчення одержав 1957 року скерування до Черкас,  які тоді стали обласним центром. Працював в обласних газетах “Черкаська правда”, “Молодь Черкащини”, отримав двокімнатну квартиру, де оселилася його мати, одружився, народився син Олесь. Вірив у хрущовську “відлигу”, став членом КПРС, отримав престижну посаду кореспондента київської “Робітничої газети” у Черкаській області…

Ще у студентські роки Василя Симоненка вразив “вірус поезії”. Але він не поспішав здобувати визнання, як його більш помітні ровесники-шістдесятники. Літературознавець Іван Кошелівець писав: “Що він до того часу лишався менше помітний, ніж того заслуговував, на це були різні причини. Передусім його власна скромність, сумніви щодо своїх можливостей… Однак якщо я при цій нагоді скажу, що Симоненко таки справді свого часу не належав до числа найпримітніших своїх ровесників у поезії, то ще й з інших причин. На час від середини 1950-их років до 1962, коли появилася його книжка «Тиша і грім», припадає великий переломовий період відродження української поезії, який, незалежно від того, що тих поетів, які в цей час з’явилася, замордували вкрай несприятливі обставини творчости в советчині, – увійде в історію української літератури як явище рівнорядне появі в перші роки революції 1917 року покоління Павла Тичини, і неоклясиків та інших з ними. Якраз у названий відтинок часу появилися вже три збірки поезій Ліни Костенко: «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Мандрівки серця» (1962); «Ніж у сонці» (1961) і збірка поезій «Соняшник» (1962) Івана Драча; уже друкувався і видав першу збірку Микола Вінграновський («Атомні прелюди», 1962). Супроти всіх цих трьох Симоненко в поезії був менш яскравий. А ще ж був цілий гурт інших, котрі, як не були талановитіші від Симоненка, то багато сміливіше домагалися визнання. Так і склалося, що скромний Симоненко не був дуже помітний у колі своїх сучасників. Не дуже змінила б цей стан і книжка – «Тиша і грім», якби вже тоді не йшла чутка, що є Симоненко ще й інший, той, що в дозволені збірки не входить. І саме завдяки цьому критика вже з появи цієї книжки почала твердити, що з’явилося нове ім’я, варте уваги” [1].

У провінційних Черкасах Симоненко жив, неначе на острові, не маючи відповідного середовища побратимів і шанувальників. “Мені потрібен друг, з яким я міг би ділитися геть усіма своїми сумнівами. Вірнішого і серйознішого побратима, ніж папір, я не знаю. Земля вже двадцять восьмий раз несе мене навколо Сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного і доброго. Зате навчився я пити горілку, смердіти тютюном, навчився мовчати і бути обережним, коли слід кричати. І найстрашніше – навчився бути нещирим. Брехня – мабуть, моя професія”, – написав поет 18 вересня 1962 року у своєму щоденнику “Окрайці думок” [2].

Тому він так любив мандрувати, шукати однодумців, відірватися від буденної каторги радянської преси… “На провесні 1960 року в Києві під впливом хрущовської «відлиги» утворився Клуб творчої молоді. На горе партократам з’явився він як ініціативне й динамічне об’єднання, яке ставило за мету об’єднати духовні й фізичні зусилля молоді для оновлення України. Туди прийшли молоді поети Д.Павличко, Л.Костенко, І.Драч, М.Вінграновський, В.Стус, В.Коротич, В.Симоненко та багато інших. Їх пізніше нарекли шістдесятниками. Не подобалась партноменклатурі їхня непідкупність, загострена соціальна чутливість, причетність до суспільно-політичного руху, розвінчування злочинів сталінізму, бо все це виливалось у високому рівні поетичної творчості, яка відразу здобула широку читацьку аудиторію… Симоненко хоча й жив у Черкасах, проте був активним членом клубу. Охоче їздив Україною, брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, намагався пробудити в ровесників національну свідомість. Згодом став членом комісії з перевірки чуток про масові розстріли в катівнях НКВД і пошуки місць потаємних поховань жертв сталінського терору. Разом із А.Горською обійшли десятки сіл довкола Києва, опитали сотні людей. Факт масового розстрілу офіційно визнано тільки недавно, але місцеві жителі про це знали давно. На основі незаперечних речових доказів, були встановлені таємні братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському і Васильківському кладовищах, в Биківнянському лісі. За участю Симоненка був написаний і поданий до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця й перетворити їх на національні Меморіали. Міськрада брутально зігнорувала те звернення, а поет опинився «у сфері особливого зацікавлення відповідних державних органів»”писав у нарисі “Тиша і грім Василя Симоненка” Володимир Проненко.

 

Так у 1962 році В.Симоненко потрапив до Львова, де відбувався черговий літературний захід “День поезії”. Галицька столиця справила на поета незабутнє враження, і з’явився один із найкращих віршів, присвячених місту, – “Український лев”.

 

Бубнявіють думки, проростають словами,

Їх пагіння бринить у завихренні днів –

Цілий тиждень живу і ходжу між левами,

Недаремно ж і місто взивається – Львів.

 

Є міста-ренегати, є просто байстрята,

Є леви, що мурликають, наче коти, –

Божевільно байдуже облизують грати,

І пишаються з власної сліпоти.

 

Але думать про них я сьогодні не хочу,

Бо мені, видно, трішечки повезло –

Я побачив у Львові Міцкевича очі,

Кривоносові плечі й Франкове чоло.

 

Сивий Львове! Столице моєї мрії,

Епіцентр моїх радощів і надій!

Вибухає душа – я тебе зрозумію.

Але Львове, хоч трішки мене зрозумій.

 

Я до тебе прийшов із захопленням сина.

Од степів, де Славута легенди снує,

Щоби серце твоє одчайдушно левине

Краплю сили хлюпнуло у серце моє.

 

Не забуваймо, що ще на початку 1960-х на вулицях “столиці мрії” частіше можна почути “рускій язик”, ніж українську мову. Та ситуація змінювалася, і Галичани поволі, але впевнено опановували урбаністичне середовище Львова, що ставав “епіцентром радощів і надій”. Поет це відчував, бо не завжди знаходив розуміння у середовищі галицької інтелігенції.

“Для Симоненка – простого хлопчини з села на Полтавщині – інтелектуальної традиції справді не було… Бо яка в біса традиція в тогочасному забитому українському селі, що погрузло в колгоспному рабстві… Симоненко в суспільній свідомості сприймається «більше ніж поетом», – а отже, спроби оцінити його творчий доробок за допомогою винятково літературознавчого інструментарію a priori не осягнуть усього феномену. Ба більше: неупереджений сучасний літературознавець, базуючись винятково на текстах Симоненка і не враховуючи суспільної рецепції навіть не так текстів, як самої його постаті, неодмінно доскочить «каверзного» запитання: чому цей поет вважається великим? Та ж для цього нібито немає жодних об’єктивних, власне літературних спричинків!” – пише про “міфологізацію” образу Симоненка модерний поет зі Станиславова Іван Андрусяк.

 

Симоненко не страждав манією величі: “Я розумію, що поет з мене такий собі. Але бувають і гірші. Такі, як я, теж необхідні для літератури. Ми сво­їми кволими думками угноїмо ґрунт, на якому виросте гігант. Прийдешній Тарас або Франко. Жду його, як віруючий пришестя Христового. Вірю, що мені по­щастить почути радісну осанну на честь його приходу. Хай тільки не зневажає він нас, маленьких чорноробів поезії. Він виросте з нас” [2].

 

Все ж поет знайшов у Львові однодумців. “Недавно познайомився з Богданом Горинем” – написав він у своєму щоденнику 5 вересня 1963. Богдан Горинь потім описав своє знайомство з Василем Симоненком.

 

Можливо, за сприятливих обставин В.Симоненко став би не лише “Витязем української поезії”, а її справжнім Генієм. Але життя не було прихильним до нього: цензура не допускала до друку його найцінніші твори, які поширювалися манівцями самвидаву; жорстоке побиття міліціонерами на станції ім. Шевченка (м. Сміла) та невблаганна онкологічна хвороба прискорили його смерть, яка настала 13 грудня 1963 року.

 

1963_f4Вже 24 грудня 1963 року у Львові відбувся вечір пам’яті поета. “За моєю і брата Михайла ініціативою Клуб творчої молоді “Пролісок” організовував вечір пам’яті Василя Симоненка. Ми з братом повністю поринули у підготовку цього вечора. Треба було полагодити багато організаційних питань: скласти програму, замовити афішу, домовитись про приміщення, надрукувати запрошення. З активістів Клубу творчої молоді склали оргкомітет, розподілили обов’язки. На своїй машинці я надрукував “Програму вечора”, зробив тираж запрошення. Портрет Симоненка і афішу для вечора виготовив Ярослав Мацелюх. Разом з братом Михайлом ми зустрілися з деякими поетами і артистами, які пообіцяли взяти участь у заході, прочитати свої і Симоненкові твори. Вечір справив велике враження на присутніх. Записаний на магнітофонну стрічку голос Симоненка глибоко запав у людські душі. Великий вплив зробив виступ Івана Дзюби, який у той час перебував у Львові у своєї дружини Марти, а тому радо погодився взяти участь. Резонанс, якого набув цей вечір, налякав партійні органи. По місту поширились слухи, що діяльність Клубу творчої молоді “Пролісок” за вказівкою відповідних органів буде припинена. Проте Клуб продовжував свою діяльність і лише після репресій, що відбулися у серпні 1965 року, був ліквідований”, – писав Богдан Горинь у книзі “Не тільки про себе”.

 

Наступного року у Львові створювався перший пам’ятник В.Симоненку. Як писав Іван Світличний з Києва Богданові Гориню 12 лютого 1965 року, “там, у Львові, роблять пам’ятник Симоненкові якісь Фліти. Що і як – не знаю. Але вони вже увійшли в контакт з матір’ю Василя і дуже загітували її на свою користь”.

Автором пам’ятника був скульптор Петро (Песах) Фліт (1935–2009). Походив він з Могилева-Подільського. Вчився у Львові в художньому училищі та в інституті прикладного та декоративного мистецтва. У Львові створив у 1990 р. меморіальну дошку Шолом-Алейхему на вул. Котлярській. Закінчив свій життєвий шлях в Єрусалимі.

Пам’ятник Симоненку тоді так і не встановили, бо з 1965 року його твори почали видавати “буржуазні націоналісти” на Заході. Через це до 1980-х книги Симоненка не можна було друкувати в Україні.

 

Вже після “перестройки” у 1989-му В.Симоненко був посмертно удостоєний Республіканської комсомольської премії ім. М.Островського в галузі літератури. А у 1995 році дочекався Національної премії України імені Т.Шевченка за збірки поезій і прози «Лебеді материнства», «У твоєму імені живу», «Народ мій завжди буде».

 

У 2010 роках у Черкасах на вулиці Фрунзе відкрили пам’ятник В.Симоненку (автор — Владислав Димйон).

У Львові 1991 року перейменували на пошану Василя Симоненка вулицю Радянської Конституції.

 

 

 

ПРИМІТКИ

[1] Симоненко В. Берег чекань. – Мюнхен, 1973. – С. 8, 9.1963_f7

[2] Симоненко В. Півні на рушниках. – Львів, 1992. – С. 81.

 

 

 

 

Ігор МЕЛЬНИК

Збруч

4 роки ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *