XIII
Грізний вояко!
Одержав твій ультиматум і згадав, що вже кілька місяців збираюся написати листа. До жартів нахилу саме не маю — моя чарівна супутниця видерлася на Еверест ревнощів і звідти метає на мене брили матюків та нищівні погляди. Все це, звісно, відскакує від моєї броньованої флегматичності, я тільки байдуже ворушу могутніми губами, видавлюючи з себе кволі і недоречні зауваження та коментарі. Наводжу типовий діалог:
— Доки ти, гаде смердючий, будеш мучити мене? Доки ти сосатимеш мою кров? Хоч би тебе трясця побила! Щобти борщем вдавився! і т. п.
— Мадам, світло від найближчої зірки йде до землі 4.5 року.
— Вдавися своєю зіркою!
— Світло від мене до тебе дійде через 8 р.
Мати з Олесем гостюють у селі, тож ніхто не порушує цієї ідилії. Клумба сімейного щастя пишно квітує.
Тов. курсанте, я не став професіоналом, бо підтяжки поспадають. Роблю кором «Робітничої газети» по Черкаській і Кіровоградській областях. Втішаю знедолених і рогоносців, оспівую любимчиків долі. Отаке-то.
Новин у літературі немає і не передбачається. Соц. реалізм, як і раніше, продовжує розквітати на ґрунті, угноєному трупами формалістів і демагогів. Я одержав кілька гарбузів від різних редакцій, хоч мені навіть божевільний не може інкримінувати формалізму. Якби я не був хохлом і філософом, то впав би у відчай. Я знаю, що А[натолій] Т[аран] їздив до Москви. Він пише гарні вірші (говорю про те, що читав).
Де ти проводитимеш вакації? У мене цього року відпустки не буде. Працюватиму в поті чола.
Сценарій зів’яв у зв’язку з кавалерійськими атаками гнівної дружини. Але я таки допишу його.
Закликаю тебе до оптимізму, вірю, що ти скоро зробиш мене дядьком. Розмноження — запорука безсмертя народу, тому я гаряче схвалюю твою діяльність на цій вдячній ниві.
Вітай свою чарівну дружину, бережи її від лихого ока.
Твій Симон.
7.06.1963
У Черкасах
