До Людмили Півторадні (у заміжжі — Симоненко)[15]

XV

 Драстуй!

Пишу тобі прощального листа. Більше не діждешся, бо поки я здумаю вдруге взятися за ручку, ти вже щебетатимеш біля мене, моя срібночола подруго. Гроші перешлю тобі телеграфом, бо вкладати їх до листа — справа ненадійна. Дуже радий, що тебе доправлятимуть до Черкас персональним поїздом. Боявся, що перешлють тебе доплатною бандероллю. Грошей у мене — кіт наплакав, а живіт працює на повну потужність. Іноді виникає запитання:

Кому б мені дулю дати,
Бо більше нема нічого?

В « Літ[ературній]. Україні» блиснуло повідомлення, що вийшла в світ книжка твого першого чоловіка¹. У мене ще її немає. До Москви поїду аж у грудні, якщо на комісії не забракують. Кажуть, що тепер пасажирськими поїздами суворо заборонили перевозити кістки, отже, тобі доведеться відправляти мене товарняком.<…>.

Мати і Олесь поїхали в село у вівторок. Олесь був щасливий, як теля. Повертатися назад не збирається.

Тобі, видно, солодко живеться у Ворзелі, що не спішиш в обійми свого чарівного чоловіка, схожого на суху онучу, в яку замотано викопний скелет. Ну, нічого —

Настане суд! Заговорять
І Дніпро, і гори,
І потече сторіками
Кров у синє море…

Підмости собі подушку до тієї частини тіла, якою зараз сидиш, бо битиму нещадно.

З комсомольським привітом мешканець холостяцької квартири № 129.

В.Симоненко.

17.09.1962

¹Тобто перша книжка твого чоловіка. — Прим. В. Симоненка.

Eva UA
5 років ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *