До Іллі Бердника

  І тобі, Ілля, не соромно питати, чи забув я Бердника? Чесне слово, сто разів згадував і навіть ображався, що ти ані словом не обмовився про своє місцеперебування. Ти вже, певне, думаєш: падлюка, викручується, а в Боярку не приїхав. Але не спіши з висновками. З 2 жовтня я в Києві не був до цього часу. Твого листа випадково привіз мені Славко Буряченко, який разом зі мною проходив практику в «Черкаській правді». Тут я і зараз. Працюю літпрацівником у відділі культури і маю всі шанси тут залишитись. Так що можеш мене поздоровити: районка не загрожує.
І ще в мене є дві радості: по-перше, я по вуха закохався, а по-друге, мені скоро стукне 22, і нарешті за п’ять років я по-людськи відзначу свої іменини, бо маю за душею кілька копійок.
Іллюшо, я надряпав масу віршів, і вони, по-моєму, непогані, але для друку не годяться. Крім того, я скремсав маленьке оповідання-повістину «Апофеоз безумства». Читали її лише 4 особи. Без перебільшення скажу, що всі прийшли від неї в ажіотаж і захвалювали занадто… Але я бачу, що в ній є ще і недоліки. Жаль, що немає біля мене тверезої голови, яка б допомогла їх усунути…
Про літературну кар’єру не думаю. Але писати буду, поки здохну. Колись, можливо, зустрінемося, і тоді сам зможеш побачити мою роботу і оцінити її (якщо буде що цінити). Два роки тому я написав один вірш, відтоді постарів, але й зараз він хвилює мене, незважаючи на свою незграбність:

Вже два десятки стукнуло хлопчині,
І вже під носом натяк є на вус.
Лише для мами я в одному «чині» —
Як був малим, так, певне, і лишусь.

Сусіди кажуть: парубок нічого…
Дівчата кажуть: хлопець так собі,
Якби, мовляв, був білий чуб у нього
Та щоб до чуба очі голубі…

Лише одна цих вад не помічає,
А інколи, бува, наоднині
Вона мене несміло величає
Найкращим хлопцем в нашій стороні…

І всім я радий вірити охоче,
Бо за похвалами ніколи не женусь.
Чомусь лиш мамі вірити не хочу,
Що я завжди дитиною лишусь.

Добре, що ця одна і зараз є. Якщо обрид, пробач. Буду тобі страшенно зобов’язаний, якщо не погордуєш і не полінуєшся написати пару слів.

Твій Василь Симоненко.

27.12.1956

Черкаси,
«Черкаська правда»,
геру Симону.

4 роки ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *