До Анатолія

Здрастуйте, Анатолій<1>!
Дякую за «Ровесників». Кажуть, краще пізно, як ніколи. Шлю Вам два свої (їй-бо, сам написав) «смішні» вірші. Один з них майже байка. Подивіться на них. Коли безнадійні, хай Тамара дасть консультацію. Привіт їй.

Щиро Ваш
В. Симоненко.

На чорні скелі бризка снігом піна,
Ревуть пороги у тупій злобі,
І десь далеко води голубі
Тривожить ніжна пісня мандоліни.

Горби встають, як вигнуті коліна,
На лоб насунувши покривала рябі,
І зачаровано всміхаються тобі
Пустого неба невсипущі стіни.

Таке життя — в нім чуєш рев і клекіт
Та невиразні, тихі і далекі
Мелодії про щастя і красу.

А над усім, загадивши планету,
Замість людей — бездумні силуети
Жують байдуже прілу ковбасу.

Р.S. Проти дрібних правок не заперечуватиму. Як писав нам один прозаїк: «Робіть з оповіданням, що хочете. Тільки прізвище моє залиште».

Грудень 1958

<1> – Адресатом міг бути Анатолій Косматенко (1921-1975), поет-байкар. Друкувався з 1947 р. Закінчив Київський університет (1953), працював у «Літературній Україні», видавництві «Радянський письменник», журналах «Дніпро», «Перець».

comments powered by HyperComments
3 роки ago