Поезія Archives » Сторінка 4 з 38 » Василь Симоненко

Сів Горобець і скаргу пише в суд:
«Від Солов’я життя мені немає —
Мої пісні, весь мій натхненний труд
Цвіріньканням, бездара, називає!»

«Влізу,— каже святий дух,-
В черево бараняче,
Піде оний по селу,
Голосно горланячи.

Він не виносив сміття з хати,
Щоб хтось комусь не мовив щось.
І ось тепер йому лежати
У купі сміття довелось.

Зелений подих теплої пшениці
Доносить розшум Кобзаревих слів.

Трави в’януть під млосною спекою,
Крутить вихор серпневий пил,
Осокори за даллю далекою
Підпирають в степу небосхил.

У шафі серед шляп
Зчинився якось галас.
— Хіба між вами я рівня? —
Бундючо Нова шляпа вихвалялась.

Легко ніжність мою голубину збагнути,
ти сама, як святиню, її бережеш:
я сьогодні до тебе уже не прикутий
ланцюгами холодних безжалісних меж!

Ми усі по характеру різні,
І смаки не однакові в нас,
Та одна нас ростила Вітчизна
У великий розбурханий час.

Вклонися їй, скажи привітне слово
І руки працьовиті поцілуй.
Навчись її всім серцем поважати
І берегти від злоби і наруг

І у всьому така погорда,
Що говорять дівочі уста:
— Запишався… якого чорта?
— Торрічеллева пустота!

В дні травневі, мріями багаті,
Коли щастя хлюпає з пісень,
Ми щороку зустрічаєм свято —
Перемоги радісної день.

Хіба такі за морем хробаки?
Хіба там так гризуть?
Хіба так просто точать?