Ідея незнищенності людської душі у поезії В. Симоненка «Дід умер»

Адміністрація не займається написанням творів. Тексти знайдено в інтернеті і подано без виправлень.

Василь Андрійович Симоненко родом з Полтавщини — чудового, співучого краю. Краю, який славиться не лише талантами неперевершеними, а й чесними, працьовитими хліборобами. Саме такими, простими селянами-трудівника ми, були рідні поета. Дитинство його припало на воєнні й повоєнні роки. Хлопець ріс без батька. Мати тяжко працювала, заробляючи горьований шматок хліба, а Василя доглядали дідусь і бабуся, яких він дуже любив. З дідом ранками ходив косити траву, довгими вечорами слухав казки, яких той знав безліч. Вони були справжніми друзями. «Дід був худий, з жилавою шиєю і кошлатими бровами, під якими плескалась світла озерна вода очей. Ходив дід неквапно і весь час був у роботі — то косив пахучу шовкову траву, підставивши сиву голову ласкавому сонцю, то плів коневі уздечку, а то вирізав онукові іграшки», — згадує Василь Симоненко.

І от діда не стало. Але його турботу, його любов пам’ятав Василь до останніх днів свого короткого життя. Йому, своєму дідусеві, він присвятив сердечного вірша «Дід умер». Після прозаїчного, навіть беземоційного повідомлення «От і все. Поховали старезного діда…» В. Симоненко розгортає надзвичайно драматичну картину: безповоротність життя конкретної людини, обірваного смертю. Хай воно проходило у буденних клопотах косарського ремесла, яким займався покійний, та неповторність його — поза сумнівом. Поезія «Дід умер» — то, на перший погляд, особистісні переживання В. Симоненка, пов’язані з утратою діда по материній лінії Федора Щербаня, що сталася під час війни (1943). Він мав великий вплив на малого Василя, формував душу хлопчика, знайомив з національною історією. Поборник справедливості, сільський інтелектуал, здатний говорити «до прикладу», прищепив онукові почуття національної гідності, та, очевидно, спонукав до віршування. А головне — виховав шану до хліборобського роду, найдавнішого на землі, настільки давнього, відколи живуть українці.

В. Симоненко, змальовуючи конкретні явища, неминуче надав їм узагальнених рис. Смерть реального діда («хорошої людини») не припинила його існування. Поет не годен змиритися з фактом, що в «тісну домовину» помістилися всі турботи й жалі того діда. Попри накинуті радянською владою атеїстичні догми, поет знаходить відповідь на власні питання в коловерті природних і духовних явищ, адже «хорошу людину повернули навіки у лоно землі, але її «думи нехитрі» додумають онуки. Тому постає неминучий висновок: «він весь не умре». У філософському осмисленні життєвого покликання людини, її появи та зникнення у просторах вічності поет спирався на давні переконання українців про незниценність людської душі, про постійне її відродження у нащадках. Це гуманістичне вірування, витіснене у глибини народної свідомості під тиском утилітарно-технічної дійсності, не зникло повністю. Воно щоразу поновлювалось у вигляді морально-етичних цінностей, перегукуючись із спорідненими поглядами інших народів, зокрема з ученням про карму. В ньому наголошувалось на ненастанному перенародженні душі, яка несла відповідальність за вчинки добрі чи злі, скоєні у попередньому житті. Тому зло, коли воно не покаране або не переборене, обертається лихом для нащадків. Добро — навпаки — сприятиме збагаченню їхньої людської суті. Власне, таку гуманістичну місію, випробувану впродовж людської історії, і має на увазі В. Симоненко, пишучи про смерть діда, що переходить у безсмертя його роду.

Вічна тема світової літератури, порушена давньоримським поетом Горацієм у вірші «Ні, весь я не умру…», знайшла у ліриці В. Симоненка, живленій джерелами народної етики, глибоко людяне трактування.

Хай шалені гудуть над планетою весни,
Хай трава пнеться вгору крізь листя старе…
Я не вірю, що дід із могили воскресне,
але вірю, що ні — він увесь не умре.

4 роки ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *