«У мене Україна одна…»

Тоді Черкаси вважалися курортним містом. Ще не було тут могутнього комбінату, який і досі добряче травить черкащан отруйними викидами. Від редакції новоутвореної газети «Молодь Черкащини», де я колись працював, до Дніпра було два квартали. Стояли спекотні червневі дні 1961 року, і при першій же нагоді ноги самі несли нас до ріки.

Одного разу такою нагодою стала обідня перерва, під час якої чи не вся чоловіча компанія «молодіжки», не маючи нагальних справ, посунула купатися.

Ідилію одночасної купелі молодих галасливих хлопців ніхто не порушив. Коли вийшли на сушу, вирішили скористатися човнами, щоб одягнутися. Тоді почули грізний голос річкового охоронця:
“А чого це ви, сопляки, сюди приперлися, скачете, наче жа­би, по човнах, наносите туди грязюки, прийдуть власники – що мені скажуть?”.

От тобі й маєш – молоді журналісти відповідальні працівники обласної газети і раптом – сопляки, – жаби! І хто це нам рече? Якийсь дядько, що, може, й семи класів не подужав!.. Всі, один поперед іншого, хто одягнений, а хто в трусах, посунули на сторожа, вимахуючи у нього перед носом новенькими редакційними посвідченнями, – буде тут якийсь жлоб права качати! У того, певно, в очах зарябіло від феєрверку червоних «корочок», коли перед нами як скеля постав Василь Симоненко. Наче сліпих кошенят порозпихав нас у різні боки, застосувавши при цьому неабияку фізичну силу, бо з нашого боку це була справжня, як сказали б сьогодні, психологічна атака. Коли пристрасті вляглися, Василь сам пішов до сторожа «на переговори», які закінчилися мировою. Так ми ближче познайомилися з нашим колегою, хоч працювали з ним вже місяців зо п’ять.

Цей пересічний і типовий сторож був для нього не просто «якимсь дядьком», а особистістю. Першим у нього був «не господь і не геній», а простий чоловік, який «ходив по землі зеленій і, між іншим, хлібину спік».

Василь ідентифікував себе з цими простими й водночас «найскладнішими» людьми – героями своїх віршів, протиставляючи їх, а відповідно, й себе, нащадкам лордів, князів, а то й самих Рюриковичів, «вельможам пихатим і гордим»: Я із древнішого роду, Бо я – полтавський мужик…

Звиняйте за грубе слово – Я з вами свиней не пас!

Пригадую, яке пережив потрясіння, коли прочитав рукопис Василевого вірша, присвяченого Україні («Задивляюсь у твої зіниці…»). Приголомшили слова: «Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю». Де ж це таке бачено-чувано, щоб ставити поряд державу, найбільшого нашого ворога, і невіддільну від нас, рідну республіку?! Цю «крамолу» реабілітували наступні рядки: «Маю я святе синівське право З матір’ю побуть на самоті». Перестрахувальники, яких у нас ніколи не бракувало й не бракує, злякано шукали крамоли в личині «націоналізму». Насправді ж це був, як пише у статті «Більший за самого себе» академік Іван Дзюба, «реальний патріотизм, його гуманістичне наповнення, це був справжній інтернаціоналізм». Та наважитися на подібне в ті часи (а вірш написано наприкінці 1961 року) міг лишень Симоненко. Василь завжди говорив те, що думав, і ми всі, його колеги, вчилися у нього сміливості й відвертості.

Василь не писав «у стіл», не було у нього й «захалявної книжечки», як ото у Шевченка. Всі свої поетичні одкровення він виносив на люди і не вважав навіть дуже незвичні рядки чимось забороненим, якоюсь антирадянщиною, з якою треба ховатися. Сказати саме це і саме так вважав своїм моральним обов’язком. Це був чистий голос тогочасної епохи, позначеної так званою хрущовською відлигою. Голос рішучості, надії і сподівань.

Інша річ, що багато Симоненкових віршів спотворювалися правками або й зовсім не друкувалися. Вже після смерті поета дещо з його творчої спадщини було видано за кордоном, і цей факт, оминаючи бодай такий-сякий аналіз та навіть здоровий глузд, безповоротно штовхнув Симоненка до лав дисидентів. З усіма наслідками. Хоча свої вір­ші Василь неодноразово читав на літературних вечорах, в яких брав участь разом з іншими поетами-шістдесятниками.

Одного разу під час виступу перед студентами Черкаського педінституту Василь отримав записку з приводу тих же «Америк і Росій», мовляв, яку Україну поет має на увазі, – самостійну чи в братній сім’ї народів? На що прозвучала відповідь: «У мене Україна одна, якщо автор запитання знає другу, – хай скаже, будемо вибирати».

Згодом, після тріумфального виходу у світ його першої книжки «Тиша і грім», коли «відлига» почала поступово змінюватися приморозками, а то й лютими морозами, такою душевною тугою були сповнені слова з Василевого щоденника: «Не знаю, чи це кожному властиве, чи тільки зі мною таке буває. Часто сумніви нищать будь-яку впевненість у своїй мужності. Я не знаю, як триматимуся, коли посиплються на мою голову справжні випробування. Чи лишуся людиною, чи жах засліпить не лише очі, а й розум? Втрата мужності – це втрата людської гідності, котру я ставлю понад усе. Навіть над самим життям. Але скільки людей – розумних і талановитих – рятували своє життя, поступаючись гідністю, і, власне, перетворювали його в нікому непотрібне животіння. Це найстрашніше» (Запис від
6 липня 1963 року).

З цим запитанням на устах пішов наш Василь у Вічність. А ми стали живими свідками того, як багатьом з тих, ким захоплювався Симоненко, засліпило і очі, і розум, як нещадно і зухвало почали нівечити лакеї краще з того, що він написав, як, взявши за заголовок своєї статті цензурований рядок «Комуністична радосте моя!» (у Симоненка було: «І радосте безрадісна моя!»), лауреат премії імені Ярослава Галана, а згодом – і Шевченківської премії, але, зрозуміло, за зовсім інші «переконання», робить з Симоненка мало не ортодоксального партійного патріота… Так лакузи, «пробираючись в крісла й чини», відмивали Симоненка від тих гріхів, яких ніколи не мав.
Той же Дзюба згадує, що всі, хто був на похороні Симоненка, обіцяли «зробити все для того, щоб його поезію донести до народу, щоб кожен українець знав, хто такий Василь Симоненко і що він для нас означає». Але як, скажіть на милість, можна було досягти цієї благородної мети, коли поета звинувачували в усіх можливих і неможливих гріхах, десятиліттями не друкували його творів?!

Після виходу 1966 року книжечки «Поезії» (видавництво «Молодь») творчість Симоненка замурували на довгих 15 літ, аж до 81-го, коли побачила світ по-інквізиторськи упорядкована й відредагована збірка «Лебеді материнства». Досі нема не тільки повного видання Симоненкових творів, а й не видано навіть виправлених, очищених від спотворення і звірених з рукописами віршів з відповідними коментарями. Досі не дійшов до читача у цілісному вигляді його знаменитий цикл «Україні».

Наприкінці 2004 року порадувало читачів видавництво «Брама-Україна», випустивши ошатний (в суперобкладинках) двотомник творів Василя Симоненка. Тоді якраз збіглися дві дати: 50-річчя утворення Черкаської області і 70 років з дня народження (8 січня 1935 року) Василя Симоненка.
…У квітні 1962-го мені разом з Василем довелося виконувати важливе редакційне завдання. Не пригадую, чому саме нам двом доручили розшукати в Черкасах однополчан Юрія Гагаріна і написати про них нарис. Ми віднайшли двох – один працював в якійсь установі, інший був простим робітником.

Під впливом загальної святкової атмосфери, яка після польоту першої людини в космос панувала й могутнім потоком виливалася на шпальти всіх газет, мені хотілося знайти у житті однополчан космонавта №1 щось небуденне, особливе, якось возвеличити їх. Василь ставився до цього реалістичніше. У нього вже були написані зовсім не святкові рядки: «В космос крешуть ото не ракети, але пружні цівки молока». З іншого боку, приводів для особливої «пропаганди й агітації» в житті гагарінських однокашників просто не було. Тоді Василь відібрав у мене ручку і сказав: «Чо ти, Володя, корчиш із себе філософа?»

Симоненко не був наївним. Але одного його листа, написаного тремтячою рукою за день до смерті, 12 грудня 1963 року, не можна читати без завмирання серця. Це лист до президії Спілки письменників України. «Можливо, завтра мене вже не буде. Звісно, література перенесе цю майже безболісну для неї втрату. Але я не можу піти з життя, не подбавши про долю моєї сім’ї, особливо матері. Мама моя пропрацювала в колгоспі 27 років, але, незважаючи на це, змушена вдовольнятися роллю «утриманки». Перший день моєї смерті може стати першим днем її жебрацького животіння. Від усього серця прошу Вас не допустити того і, коли це можливо, виділити їй з коштів Літфонду бодай мінімальну суму, котра гарантувала б її від голодної смерті»…

Через півстоліття після смерті Василя Симоненка він так і лишився попереду всіх своїх колишніх і нинішніх побратимів з поетичного цеху. Планка таланту і високої моральності виявилася недосяжною.

 

Володимир РУДЕНКО, Високий Замок

9 років ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *