Страждання і смерть Василя Симоненка

Микола Сніжко. «Симоненкова хода». Черкаси: видавець Чабаненко Ю. А. 2013. 214 стор.

Фундація ім. Івана Багряного (США) допомогла черкаському письменникові Миколі Сніжкові видати книжку про Василя Симоненка. Вже чимало книжок написано про поета. Автори вивчили й оцінили його поетичну спадщину‚ дослідили впливи‚ котрі формували світогляд поета. М. Сніжко тривалий час жив і працював поруч з В. Симоненком‚ тому добре обізнаний з усіма негараздами‚ які прискорили відхід талановитої людини‚ приреченої на самотність і зраду.
М. Сніжко в кінці своєї розповіді запитує: «І хтозна‚ від чого більше він помер? Від того‚ що його колись побили у міліції‚ що його побило життя за романтизм‚ за грейнутість‚ тобто за нормальність? «Я з надії будую човен» – так писав Василь Симоненко. На ньому він мріяв перетнути океан рідного народу і знайти берег надії. Надії на що? На нормальне життя… От і все“.
Визначення «грейнутість» утворене від прізвища героя романтичної повісті Олександра Гріна «Червоні вітрила» – Артура Грея‚ який намагався мрію зробити реальністю. Поети мають вразливі душі‚ тому проза життя озивається в них особливим болем. Поети живуть мало. Пригадаймо коротке життя Тараса Шевченка. Звісно‚ на здоров’ї В. Симоненка могла позначитися сутичка в міліції‚ як і на житті Т. Шевченка заважили страждання в пустелях‚ але не без значення був і внутрішній душевний світ.
До речі‚ біографи подають різні версії побиття В. Симоненка. Одні пишуть‚ що це сталося в Черкасах. але називають різні місця – залізничний вокзал і районне відділення міліції‚ хоча районного поділу Черкаси тоді не мали. Інші переносять подію до Сміли.

У Вікіпедії: «У 1963 році Симоненко був жорстоко побитий каґебістами на залізничній станції в місті Сміла‚ після чого переніс відмову нирок». На інтернет-сторінці «Бібліотека української літератури: «Літо 1962 року. На залізничному вокзалі у Черкасах між буфетницею ресторану і Симоненком спалахнула суперечка. На шум-гам нагодилися двоє чергових міліціонерів і зажадали документи. Далі вони потягли його до вокзальної кімнати міліції і жорстоко побили‚ У зв’язку з тим‚ що влада всіляко боролася з Василем Симоненком‚ можна зробити висновок‚ що побиття не було випадковим‚ 14 грудня він помер».
У 1962 році КҐБ стежило за усіма журналістами‚ але навряд чи мало підстави «боротися з В. Симоненком». Він був дисциплінованим членом Комуністичної партії‚ очолював відділ пропаґанди обласної комсомольської газети‚ писав статті та вірші‚ яких влада чекала від нього. Коли обласні молодіжні газети закрили‚ В. Симоненко став власним кореспондентом органу Центрального комітету Компартії України «Робітничої газети». За умов «боротьби з владою» усе це було б неможливим. Чергові міліціонери ризикували‚ якщо наважилися побити людину з службовим посвідченням працівника з партійної номенклатури. Поезія і щоденник В. Симоненка на той час були ще в схові. І те‚ що поет бачив прозу життя‚ а був змушений писати про інше‚ теж мало вплив на його душу. Проте міліція цього не знала…

М. Сніжко пише: «Того ж 1962 року Василь потрапив в ситуацію‚ яка стала для нього трагічною. Одного дня на Черкаському залізничному вокзалі поет проводжав якогось свого родича‚ що приїхав до нього з Біївців. Скінчилися сигарети і він пішов у вокзальний ресторан купити «Приму». Перед самим його носом офіціянтка зачинила двері. Мовляв‚ обідня перерва. Василь просить: довго ж не затримає‚ тільки сигарети… Офіціянтці здалося‚ що він підвищив на неї голос і вона погукала міліціонера».
Отже‚ конфлікт був далекий від політики. Мені розповідали‚ що журналістська компанія мала дружню вечірку до пізньої ночі і горілка скінчилася. Хтось надоумив‚ що залізничний ресторан пізньої пори працює. Поїхали на станцію‚ але запізнилися. Далі усе було‚ як з сигаретами…
В усякому разі різні припущення вимагають докладнішого обстеження цієї події і впливу конфлікту на стан В. Симоненка. Це було не так давно і ще можна встановити істину.

В. Симоненко виріс без батька. Про Андрія Леонтійовича Симоненка М. Сніжко пише: «Пізніше ми дізнаємося‚ що Андрій був сільський «серцеїд»‚ бабій і гульвіса‚ «десять раз женився і розлучався». Носило його по всіх світах. Став «мілітаристом». Воював. Був навіть офіцером. За «щось там» потрапив під трибунал і вимушений був «освоювати острови архіпелагу ҐУЛАҐу і цілинні землі». На жаль‚ у книзі не вказано‚ звідки узяті цитати в лапках‚ але у них відчутний осуд батька поета – сільського вчителя і художника. Пізніше батько й син зустрілися‚ але порозуміння не досягли. Письменниця Віра Оберемок у нарисі про маму В. Симоненка теж розглядає давні події з жіночої позиції безоглядної оборони «зрадженої жінки»: «Її зрадив чоловік‚ який став для неї цілим світом… Вона не вимагала від нього аліментів‚ не просила допомоги».
На мою думку‚ не варто заочно оцінювати події 1935 року‚ адже реєстрація шлюбів стала обов’язковою лише в липні 1944 року‚ а перед тим взаємини чоловіків і жінок були досить вільні. Я народився у 1937 році в подібному зв’язку і батька зустрів у 1978 році незадовго до його смерти. Він порадив мені не торкатися минулого‚ тому що вже нічого змінити не можна. Мабуть‚ такою ж була розмова В. Симоненка з батьком. Але біль залишався…
Шлюб В. Симоненка і Людмили Півторадні теж виявився невдалим. Станіслав Буряченко, який працював з В. Симоненком у «Черкаській правді»‚ писав у книжці «Крізь болотну тишу – до весняного грому». «У той час кур’єркою в «Черкаській правді» працювало молоденьке вродливе дівчисько, на котре ми накинули оком. Люсею звали. Та, очевидно, Вася більше припав їй до серця».

Люся була далека від поетичної романтики. Письменниця Дарія Ястребова розповідала М. Сніжкові‚ що Людмила скаржилася їй: «Думала. що він на хліб зароблятиме‚ а вийшло – якісь віршики пише. З глузду з’їхав – ночами віршики пише».
Коли В. Симоненка з раком нирки поклали до лікарні‚ Людмила поставилася до цього байдуже: «Нічого з ним не станеться. Хай менше курить». Після смерти поета молода вдова одружилася з іншим‚ але ненадовго‚ бо новий чоловік пиячив‚ потім вийшла знову ж за поета Петра Линовицького. Доля усіх близьких до В. Симоненка людей була фатальною. Олесь Симоненко‚ син Людмили і Василя‚ пише М. Сніжко‚ «ще в школі почав пити й курити‚ ця пристрасть не залишила його і після одруження‚ і вона ж його добила ще молодим». Олесева дочка Мирослава народила сина Гордія Симоненка.
Дочка Людмили і Петра Линовицького Василина одружилася з причетним до наркотиків зайдою‚ народила сина і померла від передозування. Людмила пристрастилася до пиття і куріння‚ померла від раку. Петро Линовицький помер теж від надмірного пиття. Я добре знав його і намагався матеріяльно підтримувати‚ бо він мав талант‚ але жив безладно.

Коли журналісти почули про намір В. Симоненка одружитися з Л. Півторадні‚ то відмовляли його від цього кроку. Він їх не послухав. Поет Василь Оглоблін сказав тоді: «Романтики – це ідіоти‚ відірвані від життя». Хтозна‚ яким було б особисте життя поета‚ коли б він обрав таку ж романтичну душу. С‚ Буряченко писав: «Незадовго до зустрічі з майбутньою дружиною Люсею «без тями втріскався в одну милу дівчину», та незабаром захоплення згасло».
В. Симоненко спілкувався з багатьма молодими авторами і М. Сніжко назвав мене серед них. Я був на два роки молодший. Наші зустрічі були діловими‚ редакційними і я сприймав В. Симоненка як звичайного партійного редактора. Запам’ятався випадок‚ коли я написав оповідання про кохання з трагічним фіналом‚ а В. Симоненко сказав‚ що в коханні радянських молодих людей трагедій не повинно бути. Я не хотів переписувати і почув від нього‚ що в такому разі можу забрати оповідання собі на згадку. Тоді я написав «щасливий кінець» і оповідання «Сонячні зайчики» з’явилося у газеті двома «підвалами». Коли у нас народився первісток‚ я написав вірш і поніс до редакції. В. Симоненко поздоровив з подією і сказав‚ що це ще не привід до віршування. Жартома я написав зобов’язання взагалі не писати віршів‚ від чого поет відчутно зніяковів.
Оточення В. Симоненка‚ пише М. Сніжко‚ не було для нього сприятливим: «Постать поета була суперечливою‚ а тому драматичною і навіть трагічною: він був дитям свого часу. Виховувався в комуністичному дусі і «віру прадідів забув». Піонером‚ комсомольцем‚ комуністом був‚ я б сказав‚ комуністом-романтиком‚ комуністом-утопістом. Отож і не дивно‚ що у його доробку подибуємо такі твори‚ як «Травневий етюд»‚ «Серце моє в комсомолі»‚ «Завжди ми‚ Росіє‚ з тобою»‚ «Просте і рідне» та чимало інших‚ просякнутих романтикою і непідробною вірою в чесні правила партії».
Був також вірш «Монолог перед іконами», виголошений від імені поетового діда. І поетове закінчення:

Ти слухав, Ісусе, промову діда?
Вона мені мозок на клапті рве —
століття тяжка обида
у серці моїм живе.
Ісусе!
Плакати годі,
не треба дощу з очей!
Давно ти зрадив народу —
будь проклят
ім’ям людей!

Але прийшло прозріння‚ яке вилилося у заховані від партії вірші. Це прискорило трагічне захворювання.
В. Симоненко помер у ніч з 13 на 14 грудня 1963 року‚ коли в місті лютувала снігова завія.

Лев Хмельковський, Нова Доба

3 роки ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *