Початок студентства. Запис №2

Через добу я зійшов з харківського потяга на Київському вокзалі. До цього я не уявляв, що людина (тим більше я) може так безнадійно загубитися в юрбі. В селі я звик запам’ятовувати кожне нове обличчя. Тут же їх була така сила, що скоро заболіла голова.
В університет увійшов з величезним дерев’яним чемоданом, мужньо витримавши скептично-презирливий погляд швейцара. Перше знайомство запам’яталося. Підійшов юнак — я чомусь прийняв його за старшокурсника — і фамільярно, з почуттям зверхності:
— Здоров, брат! В университет? — жести його були різкі, нервозні. — А какой факультет?
— Філологічний.
— Коллега! А отдел?
— Журналістики.
— Собрат! А курс?
— Ну, перший — уже зовсім механічно випалював я.
Послід у вал о кілька зворушливих вигуків, спроба обняти мене і довга, пишна тирада, з якої можна було зрозуміть, що «собрат» ще не знає, зарахований він в університет, чи ні.
— Ты стихи пишешь? — раптом запитав собрат. — Да, я забыл представиться — Владимир.
— А я Василь. Вірші пописував. А ви?
— Канешно! Издеваемся над литературой.
Це був мій майбутній однокурсник, поет більше смішний, ніж цікавий, В. Крінько. Ці самокритичні слова були перші й останні, які я чув з його вуст. Потім він тільки хвалився, правда, незграбно і тупо.

4 роки ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *