Не бійтесь, мамо, не треба… (Станіслав Чернілевський)

zmatirju

Ганна Федорівна згадувала,
Що не раз їй глупої ночі
сниться страшний сон:
Василь тоне…
В дитинстві він перепливав Удай,
прив’язавши до спини весло…

Не бійтесь, мамо, не треба.
Це сниться в нічній імлі:
я кинувся в річку неба
з обманутої землі.
Я мусив протяти, мамо,
цю прокляту нуртину.
Не вірте лихому вітру,
що я в цій воді тону.
Несе мене в цім потоці
безвічна будучина,
та хлопці на тому боці
тримають мені човна.
А там, де мені на ребра
кували гаки й гачки,
мої двадцять вісім років
на березі, як свічки.
Прости, мій маленький сину,
що мало з тобою був.
Втішайся, газетне рабство,
що я тебе врешті збув.
Приручені патріоти,
на вас не тримаю зла.
Пливе моя юна доля,
прив’язана до весла.
Весло моє, Україно,
прив’язане до плечей,
роззявила ніч на тебе
порожні роти печей.
А там, за пітьмою, в схроні,
де писані тереми,
фарбований лис на троні
брехню заїда людьми.
Весло моє, Україно,
ми випірнем з цього сну,
прив’язаний словом болю
я в хвилі не потону.
Та дуже скажені води
і безмір широчини.
А хлопці на тому боці.
У хлопців були човни.
Неси мене, Україно,
повз ідолів гаманця.
Не видно ще лютим водам,
ні краю, ані кінця…
На кинутий берег пада
скривавлена тінь хреста.
Тримай мене, Україно,
молитво моя свята.
Тримай мене, Україно!
Багряно кипить Дніпро.
І Байда стріля в султана,
підвішений за ребро.
Це пісня. Це вирок роду.
Від цього тремтять правці.
І я затискаю руку,
мов шабля у тій руці.

15.12.1988

comments powered by HyperComments
4 роки ago