Голодна симфонія (поема)

holodНад прірвою віків,
повінчаний з журбою,
стою,
вдивляючись в тисячолітню млу.
І Голод
зводиться кістляво наді мною,
жене століття-зморшки по чолу.
Він сам не йде —
Його ведуть під руки,
бо він уже заслаб
і занеміг.
І жалібно
тремтять в повітрі звуки,
впиваються у душу,
мов батіг.
Гей ви,
його супутники цибаті!
До мене шкапу заведіть свою
він був не раз
в моїй селянській хаті,
бенкетував не раз
в моїм краю,
не раз давив
за шиї вузлуваті,
на цвинтар нас тягав
за голови патлаті,
на ребрах наших грав
симфонію свою.
Ведіть його сюди
до мене у кімнату —
я на прощання
вас хоч чаєм напою.
І ось вони зайшли —
Неправда і Жадоба,
свого супутника
кістлявого втягли,
розсілись край душі
і зиркають спідлоба
очима,
повними холодної імли.
Зіперся Голод-цар
на плечі Суховія:
з-під шкіри
пнулись ребра,
мов серпи,
намисто теліпалося
на шиї —
нанизані на жили черепи.
І тільки всівсь,
безсилий, на підлогу,
як скиглити
і хникати почав.
Фокстрот у судоргах
вистукували ноги,
а він крізь піну
жалібно харчав.

Хлипання голоду

Ой не треба мені чаю! Коли маєш сором,
Дай мені цеберку муки уприкуску з горем.

Гірко стало мені жити на твоїй Вкраїні:
Де моє вино медове — сльози удовині?

Де моя закуска щира? Я її не бачу!
Піднеси мені хоч ложку сирітського плачу.

Де мої чарівні друзі, рідні, миловидні?
Повтікали з України світ за очі Злидні.

Де мої коханки вірні? Чому їх нема?
Стали трупами красуні Віспа і Чума.

Як я з ними обнімався, цілувався палко!
Як мені без них печально! Як за ними жалко!

А тепер я, одинокий, зовсім перевівся,
Ліг би я на лихо спати, кривдою б укрився.

Тільки хто постіль постеле? Ні царя, ні пана…
Доле моя нещасная, зраднице погана!

Чи не знаєш ти, лукава, чи не знаєш, клята:
На перині на пуховій твердо мені спати.

Хоч ти, гордий і завзятий брате Суховію,
Не убий в моєму серці останню надію…

Тут Суховій
підскочив полохливо,
оглянувся,
відкашлявся і ну:
«Ти бачиш, батьку,
став я вже сопливим,
десь нежить підхопив
на Волзі чи Дону.
Не ті сьогодні
в мене, батьку, сили,
уже і так
ледь ноги волочу:
мені морями
крила підмочили,
тягаться з ними
вже не по плечу…»

Я слухав цих базік
і не хотів їх чути,
я душу хтів замкнути
на замок,
але гірке минуле,
мов отрута,
у душу рвалося
крізь щілини думок.
Я все забув:
образи і докори,
свою досаду
і жалі дрібні,
але народне
мовчазливе горе
довіку, мабуть,
не забуть мені.
Ішли похмурі люди,
мов лелеки,
із косами дідівськими
на лан,
в полукіпках
лишали чорні глеки
і, зуби стиснувши,
«виконували план».
І вдови плакали.
Просили діти: «Па-пи!»
А на сніданок —
жолуді одні.
І в гарбах пнулися
скелети-шкапи,
худі,
немов колгоспні трудодні.
Ледь кінчила війна
кружлять криваве пиво,
як по моїй землі,
ударивши в тарель,
пройшовся Суховій,
обпалюючи ниви,
висмоктуючи воду
із джерел.
На поміч взявши
Пастку і Розруху,
у шапці набакир
ішов узнати він,
чи не згубив, бува,
у битвах сили духу
народ,
що підійняв
півсвіту із колін.
Він нам в обличчя
заглядав суворо,
він роси злизував
жадібно по ночах —
хотів побачить
відчай і покору
і тінь благання
в стомлених очах.
І ті йому
бездумно помагали,
хто,
правду обминаючи гірку,
не бачили
та й бачить не бажали,
як Суховій
і Горе танцювали
на чорному,
порожньому току.
Та плечі
не зігнулися в покорі,
і вірить
не втомилися серця,
бо хто б
зумів зібрать
у небі зорі
і заховать собі
до гаманця?
Титани
не ставали на коліна,
могутні
не клонилися в біді!
І велич вільної
та гордої людини
по-справжньому
розкрилася тоді.
Поки безжально
мозок мій орали
жорстоких спогадів
суворі лемеші,
Неправда й Жадоба
із Голодом вищали,
усівшися благально край душі:
«Пусти нас в серце!
Ми його осліпим,
у душу виллємо
свою досаду й жовч,
до мозку
ми присмокчемось поліпом
і будем говорить,
а ти помовч.
Ми світ тобі
навиворіт покажем,
напоїмо злобою досхочу,
а Правду —
в дьоготь вимажем і сажу,
лишень ходи
на нашу каланчу…»
— Ні! — я сказав. —
Доволі вам плескати,
не мучте марно
власних язиків:
як зможу
з серцем я сліпим стояти
над прірвою бездонною віків?!
Хай серце дивиться!
Хай тільки правду слуха!
Хай сльози в нього капають з очей!
Ідіть від мене геть,
запроданці і шлюхи,
немає в мене вух
для ваших злих речей.
Над прірвою віків
я з щастям повінчаюсь,
візьму в бояри Правду і Добро.
Хай музику мені весільну грає
турбінами сталевими Дніпро!
Хай ринуть в танок
Чигирини й Шполи,
хай Львів усміхнений
підбори підбива.
І буде батьком — Київ сивочолий,
І матір’ю — озорена Москва.

Осінь 1961

3 роки ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *