«Бачиш, сину, кажуть люди, що лежачого не б’ють. А тебе б’ють і мертвого»

У Черкасах показали невідомі вірші та рукописи Василя Симоненка – Укрінформ

У Черкасах ушановують пам’ять поета Василя Симоненка. Він жив і працював у місті й тут помер у ніч із 13 на 14 грудня 1963 року від раку нирок. Поетові було 28 років. Трохи більш як за рік до смерті Василя жорстоко побили працівники міліції залізничної станції Сміли. На думку друзів поета, це побиття було не випадковим. Відтоді й почало погіршуватися здоров’я поета.

У музейній кімнаті «Робочий кабінет Василя Симоненка» відкрили виставку його віршів, рукописів і листів, які раніше ніде не публікувалися. Добірку надала родина поета.

Редакція газети «Черкаський край» розміщується на другому поверсі історичної будівлі 1914 року побудови. На початку минулого століття тут був банк. Згодом приміщення передавали школі, інституту, знову банку й нарешті, в 1954 році – редакції газети «Черкаська правда».

Редакція газети «Черкаський край» розміщується на другому поверсі історичної будівлі 1914 року побудови. На початку минулого століття тут був банк. Згодом приміщення передавали школі, інституту, знову банку й нарешті, в 1954 році – редакції газети «Черкаська правда».

До кімнати піднімаюся ґвинтовими сходами з оригінальними поручнями. Вражають старі, масивні двері й високі стелі.

Екскурсію в музеї проводить жінка середніх років. Представляється Ніною Іванівною. Її робоче місце – за старим і величезним столом, за яким працював і сам поет. Біля вікна – старовинна вішалка з тих часів. На столі чорний допотопний телефон і велика настільна лампа.

– Усе оригінальне. Саме за цим столом і за цією друкарською машинкою працював Василь Симоненко, – каже екскурсоводка.

Прошу дозволу увімкнути лампу. Беру в руки й намагаюся підняти. Важить кілограмів з десять – як відро води. Тут же – сіро-коричневого кольору друкарська машинка «Optima». Саме на ній Василь друкував свої вірші.

– Симоненко приїхав у Черкаси в 1956 році, – розповідає Ніна Іванівна. – Тут він проходив практику як студент Київського університету імені Шевченка. Щойно було ухвалено рішення про утворення Черкаської області. Самі Черкаси на той час не мали навіть натяку на майбутню індустріалізацію й були тихим повітовим містом.

До кабінету заходить редакторка «Черкаського краю» Тетяна Калиновська:

– Родина представила понад 50 документів, але мене вразили записи щоденника матері Василя.

Підходимо до стенду, й у старому зошиті в лінійку вгорі читаю напис нерівним почерком матері поета:

«Бачиш, сину, кажуть люди, що лежачого не б’ють. А тебе б’ють і мертвого».

Нижче ще два записи: «Горілка і гроші забирають у людини гуманність». І інший – «Не доберу, де враг, а де друг. Зрубаний ліс пливе за водою».

Василь Симоненко ріс без батька. Тож дуже сильно любив матір Ганну Федорівну й діда Федора Трохимовича Щербанів. Матір прожила 90 років і померла в 1998. Її поховали поруч із сином.

Роздивляємося пожовклі від часу зошити з дописами.

– Ще коли їх передали, мені запам’яталася одна сторінка. У загальному студентському зошиті Василя бачимо записи лекцій. І просто посеред лекції він починає писати вірша, – каже Калиновська. – Потім закінчує вірша й продовжує конспектувати.

На центральному стенді – один із головних експонатів – жартівливий вірш: «Заява у міськраду». Його написано на фірмовому листку «Черкаської правди». Угорі – цитата з поета Миколи Бажана.

«На віршах, ніби на милиці,
Досяг я заповітних мет:
Живу тепер собі в столиці,
Я – академік і поет».

Під рискою написано жартівливого вірша в міськраду. Очевидно, Василя мучила відсутність власного житла:

«Дивлюсь на міськраду і думку гадаю:
Чому я в Черкасах квартири не маю?
Чому ти, Шевченку, квартири не дав?
Я б пісню про тебе і марш написав.

Прошу тебе: більше мене ти не муч,
Вручи мені ордер, вручи мені ключ.
Терпів би я й далі, та змоги нема –
Хазяїн квартплату з кишені вийма.

А я ж не поміщик і – ніц не буржуй
Від долі лихої мене порятуй.
Прошу тебе ще раз: мене ти не муч,
Вручи мені ордер і дай мені ключ!»

На стендах виставлені й вірші, які забракував сам Симоненко. Під одним із перекреслених іронічний підпис – «Тупиця я». Тут же Василь береться і за іншу строфу:

«Нема в душі ні смутку, ні тривоги,
Та й спокою дурацького чортма!
Попереду – ні стежки, ні дороги,
Лиш ніч і тьма».

Зрозумівши, що вірш невдалий, поет дописує:

«Кінець всьому
Му-му-му-му
Ги-ги-ха-ха
Чепуха»!

Праворуч у кутку зі старою скріпкою – відомий вірш «Одурена» на дві строфи з ефектним закінченням:

Він байдуже потис їй руку
І не чув її милих докорів,
І так довго стогнали по бруку
Перестуки її підборів.

І стояв він, тупий, плечистий
І байдужий, немов колода.
І здалося – на ціле місто
Заридала вона на сходах.

Поряд – два варіанти вірша «Атака». Чернетка з виправленнями і чистовик, написаний гарним каліграфічним почерком.

Окремі поезії Василь Симоненко шифрував. На виставці представлені два листки з цифрами і словами у стовпчик. Очевидно, це якась схема, за якою можна було прочитати написане лише автору. Декілька листків супроводжують простенькі малюнки, які писалися під час пошуку рими.

У рукописному вірші «Ти не можеш мене покарати» видно, як поет змінює риму на більш влучну:

Ти не можеш мене любити,
Ненавидіть не можеш теж –
Ти прийдеш, як гаряче літо,
І тепло своє пронесеш.

Останній рядок написаного Василем вірша закреслено й додано більш влучну риму:

«Тільки грозами обпечеш».

А ось уже Василь Симоненко пробує себе в прозі – пише оповідання «Студентка» про дівчину, яку зустрів на черкаському залізничному вокзалі.

На останньому зі стендів – указ президента України про присудження Василеві Симоненку державної премії імені Шевченка (у 1995 році) за збірки поезій і прози «Лебеді материнства», «У твоєму імені живу», «Народ мій завжди буде» за підписом Олеся Гончара, який на той час очолював Шевченківський комітет.

Збираюся йти додому, та раптом звертаю увагу на стару книжкову шафу.

– Це теж раритет часів Симоненка, – пояснює Ніна Іванівна. На верхній полиці збереглися книги тих часів – показує рукою на кілька томів творів Леніна, поміж яких затесався і томик не дуже дозволеного тоді Олександра Олеся.

Юрій Стригун, Черкаси

Фото автора

5 місяців ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.