IX
Юначе!
Нарешті ти забалакав, немов старий репродуктор. Зараз я стою перед трьома дорогами: Львів, Київ, Москва. По першій підеш — юнкера зустрінеш, по другій — влучиш в обійми редактора збірки, по третій — на всесоюзну нараду жовторотих піїтів улучиш.
Дуже хочеться у Львів. Мов до чужої жінки. Але… якщо в травні не потраплю туди, то візит відкладеться аж до осені. Ти, певне, чуєш мої зітхання.
Перше травня зустрічав у Києві. Туди збіглися всі, кого 5 років тому разом зі мною виплюнув університет. Було багато сказано, а ще більше випито. Другого травня я вібрував, немов камертон. Зате зараз у кишені і голові свистить вітер, і я ходжу тверезий, як первісна людина. Хай живе тверезість! Ганьба алкоголікам!
Пришли мені рядків два по-німецьки, якщо твоя робота перекладацька просунулася вже так далеко. Ти хочеш віршів? На:
Лиже полум’я жовте черево,
Важкувато сопе димар,
Галасує від болю дерево,
Піднімаючись димом до хмар.
Бубонять рогачі і кочерги —
Щось пригадують з давнини,
І чекають покірно черги
Засмаглілі горшки й чавуни.
З тітки полум’я сон злизало,
Тітка гладить рукою глек,
Теплий ватяник зав’язала
На застуджений свій поперек.
Біга тітка із кухні в сіни,
З-під повітки заносить дров —
З них струмує жовтаво-синя
Віковічна печаль дібров.
Звично грюкають мляві двері,
Піч гуде і димить у світ —
Скільки в пащу цій ненажері
Тітка вкинула кращих літ!
Сновигають по зморшках думи,
На щоках танцює вогонь,
Сажа в’їлася чорним глумом
У пелюстки її долонь.
Біля печі вона, мов бранець,
Слугувала під шурх спідниць,
Віддавала дівочий рум’янець
Чистоті смачних паляниць…
Менше ми гіркоти нестимем,
Стане ближчою наша мета,
Як не будуть у небо димом
Підніматись жіночі літа.
Це про твою і мою матір. Закохуюся зараз я дуже рідко, бо заклопотаний, але іноді з-під мого пера виповзають ліричні байстрята:
Я дивлюся в твої перелякані очі,
Я тебе задавити, замучити хочу.
Тільки знаю: не треба!
Не треба!
Міг раніше я жить
І не думать про тебе.
Все вривалося в душу, в тривожне чоло,
Все на світі було,
Лиш тебе не було.
А тепер —
Уже й світу, здається, нема,
Тільки ти залишилась сама.
Але я протестую,
Волаю: не треба!
Та не можу вже жить
І не думать про тебе.
Взагалі такої каші наварив немало, але немає посуду, щоб всю її переслати тобі. Написав ще цикл «Мандрівки по цвинтарю», вірніше, пишу, бо маю намір його доповнювати й доповнювати. Але частина з написаного піде в книжку, якщо добродій цензор не викине. Це низка епітафій (сподіваюся, для тебе це слово — не шифрограма?). Ось дещиця, щоб мав уяву:
Заздрісникові
А цей ночами все сичить і свище,
Хоч вже перетворивсь у порошок:
— Чого могила у сусіда вища
І домовина довша на вершок?..
Брехунові
І в спеку, і в мороз
Тут всяк сказать вагається:
Чи він умер всерйоз,
Чи тільки прикидається!
І т. д. і т. п.
Пардон за велеречивість. Більше не буду. Тисну твої клешні. Якщо шеф благословить вояж на Львів — сповіщу. Цілую в ліву ніздрю.
Василь.
9.05.1962
P. S. Ага, вітаю з днем Перемоги, хоч ти й не зробив у неї свого внеску. Гітлер капут!
В. Симон.
