Поезія Archives » Сторінка 8 з 38 » Василь Симоненко

Чи сприймуть їх колись
І прочитають люди —
Побачимо.
Прощай, товариш мій.

Буду шаленіти від любові
До моїх прозорих сіл і міст
І шукати в кожнім людськім слові
Потаємний і великий зміст.

Вона даремне присягала слізно,
Що не чинила і не чинить зла…
Була у суддів логіка залізна:
Вона ні в які рамочки не лізла,
Вона — новою думкою була.

Бо коли, закохані в минуле,
Прокуняєм свій великий час,
Наша лінь нікого не розчулить,
Слава ж та відмовиться від нас.

І розчулено ридає
Із трибуни Горобець:
— Рівних Півневі немає,
Півень — перший наш співець!

Щоб полюбити, треба жити!
Любов — життя!
А що зробити,
Щоб і тебе хтось полюбив?

Бо як гнойку не буде в полі,
То й паляниць не буде на столі.

А я — прихильник сумнівів —
Хай мучать, гнуть, розколюють,
Оскільки певність все-таки
Із сумнівів росте!

На тарелі ж — яблуко одне,
Та й те червиве.

Але скажіть, хіба такого мало,
Хіба такі випадки не були,
Коли мале, як прапор, піднімали
І йшли за ним народи, мов осли?

Очі розпечену магму ллють, Губи тремтять потворно — Сліпа та безсила лють Прийшла і взяла за горло. І став я…

Якщо до тебе хтось любов надмірну має,
Перед тобою гнеться, упадає,
Не вадить і замислитись відтак:
Чи ти, бува, для нього не Чиряк?