самотність Archives » Василь Симоненко

Найстрашніше, мабуть, тільки тиша карає, Коли поруч з тобою повзе по житті. Тиша і грім: I

Пошли мені, Боже, хоч ворога,
Коли друга послати жаль!

Страшнішого ж горя нема,
ніж те, коли старість мати
в домівці стрічає сама.

Сумно бачить тебе одиноким —
Де подруга твоя чи друг?
Ну, чому ти проходиш боком,
Не завернеш ніколи в круг?

І та моя відчуженість недавня
Мене залишила — і я бажаю жить

Ніхто мене, як друг, не привіта.

Постійно туга щире серце крає
І самота постійно огорта.

Зловісна тиша. Холодно і млосно.
О, чим її, прокляту, розірвать

Я жду тебе, я жду тебе і кличу,
А ти така чарівна й таємнича
І недосяжна, як оцей сонет.

У мене немає друзів, кого б я безтямно любив і кому б довірився беззастережно. Я не зневажаю людей, але чомусь прагну триматися осібно.

Не упадуть на груди пишні коси
І не торкнуться руки теплих пліч…

Ой давно вже тебе шукаю,
Доганяю і знов відстаю.
О якби подружились — знаю,
Ти б розвіяв журбу мою.