депресивне Archives » Василь Симоненко

І згадую приказку знов:
Три сосни стоять край дороги,
Між них заблукала любов…

О, чому я такий порожній,
Такий дурний і «невозможний»,
Що сам себе убити рад?!

Тепер крізь обов’язків ґрати,
Крізь холод порожніх днів
Збагнув, що не вмів шукати
І ждати тебе не вмів.

Найстрашніше, мабуть, тільки тиша карає,
Коли поруч з тобою повзе по житті.

Я не жду і не прошу пощади —
Хай життя не балує мене —

Ніхто мене, як друг, не привіта.

Зловісна тиша. Холодно і млосно.
О, чим її, прокляту, розірвать

Шлях у всіх кінчається труною,
Кожному призначена межа…

Баба-осінь ридає нестримно
У спустошену душу мою.

Я жду весни, але її немає,
Вона до мене не приходить в гості.

От знову ніч, і місто знов дрімає,
Тремтять під проводами ліхтарі,
А душу вимисли і привиди старі
Шкребуть залізними колесами трамваю.

А часто хочеться закрити очі кляті,
Забути все і в затишку глухім
Кубельце звити, завести свій дім,
Щасливим бути, як дурак на святі.