Свій шлях у всіх колись кінчається,
І майже кожному до ніг кладуть вінки.
Одні жили, помруть і забуваються,
А інші, пам’ять залишають на віки.
На їх могилах виростають бур’яни і квіти,
Бо тіло тлінне та душа жива,
І для народу вічно будуть жити —
Їх пам’ять, совість і палкі слова.
Ти знав тоді, якщо тебе не буде,
То в кожнім слові кожного вірша —
Живий поет, поки живі є люди,
Бо в кожного із нас живе твоя душа.
І хоч землею стисло тобі груди,
Та голос твій лунає звідтіля:
«Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Поки живий він буде — житиму і я».
Василь Бут
