Лірик тиші і грому

vybranitvory2012Передмова Ростислава Семківа до видання “Василь Симоненко. ВИБРАНІ ТВОРИ” видавництва “Смолоскип” 2012 року.

Кожна людина потребує мрії. Ні, ми не роздаємо тут рецепти для всіх — адже в кожного своя мрія. Але мова про тих, чия мрія сповнена нотками давньої доброї нос­тальгії: є люди, котрі й далі читають поезію, вперто оми­наючи сумнівної якості розваги, що їх заради збільшення рекламної аудиторії без упину транслює нам всюдисуще телебачення. Мова про ту мрію, що промовляє до нас із­ середини нашої істоти, котра позначена інтимністю й ко­тру не можна купити, звернувшись до першого-ліпшого туристичного агентства. Щось, що ми носимо глибоко в собі, не демонструючи першому зустрічному. Те, що дає нам рівновагу, виправдовує саме наше існування. По­езія промовляє до нас справжніх, і ми шукаємо власну справжність якраз у поезії. Прикро, якщо в моменти, коли ми сповнені життєвим щастям, не зможемо вира­зити свою радість, пригадавши рядки улюбленого поета; і шкода тих, кого нікому втішити у часи смутку, — добра поезія здатна на це і завжди залишається з нами.
Василь Симоненко, попри увесь пафос боротьби та ореол мучеництва, що оточують його світлу постать, для багатьох є саме таким поетом: інтимним, своїм; поетом, який говорить про важливі речі: матір, рідний край, кохання, людську гідність. Хтось може відмежовуватися від його направду високих слів, когось, навпаки, драту­ватимуть надмірні м’якість і ліризм, проте для цілого покоління, що дорослішало у шістдесяті (доки читачів майже на два десятиліття не позбавили його поезії), Симоненко залишатиметься першорядним, життєво важливим поетом. Його вірші означили ліричний код того часу, а рання смерть надала рядкам особливо терп­кого, трагічного звучання.
П’ятдесяті та шістдесяті роки минулого сторіччя для багатьох із покоління наших батьків були часом приїзду у велике місто. Звиклі до спокійного, розміреного життя на селі молоді юнаки та дівчата мали не лише вжитися у новий міський побут: для всіх них переїзд означав по­требу шукати і знайти нову ідентичність — тому й так легко при цьому було втратити цінності та переконання, що були важливими раніше, у дитинстві. Багато хто так і не зміг перекинути місток від себе колишнього до себе майбутнього — звідси в нашій літературі ціла низка сати­ричних і просто прикрих образів отих городських, котрі й думати забули про «неньку стареньку» та «батьківську хату». Звідси підсвідомий страх багатьох старших по­літиків здатися отакими безбатченками — тому і демон­струють вони на всі телекамери щемку, хоч і доведену тепер до комізму, сцену материнського благословення. Сучасне покоління мобільних телефонів та інтернету, якщо лише хоче розуміти своїх матерів і батьків, має пам’ятати про зміну, якої довелося їм зазнати: про вживання у місто (ні, не «підкорення», а саме вживання, таке близьке морфологічно до виживання) — і байдуже, що правило за декорації тих драматичних історій: Київ, Львів, Харків чи Нью-Йорк. Василь Симоненко був одним із них; його поезія — це острівець запашного квітучого лугу серед байдужого, міцного у своїй монолітності ас­фальту, епізод свіжого ранку в полі за селом чи лірика вечірнього сонця над розлогим неурбанізованим ланд­шафтом. Тут не дзеленчать трамваї, не чути заводських гудків і автомобільних клаксонів — тут можна відчути спокій, котрий кожен і кожна з того покоління принесли в мегаполіси у своїй уяві, так, правильно, — у своєму серці; спокій, котрий нам, дітям міст, уже годі уявити.
Та є й інша Симоненкова лірика: грізна, заклична. Його покоління не для того прийшло в мегаполіси, аби капітулювати перед їхнім нівелюючим техносом. Здо­ровий глузд учорашнього селянина не хотів миритися з лакованим лицемірством компартійців, що наскрізь пронизувало русифіковані міста країни. Щирість, протиставлена облудності, мала перемогти. Інвективи та сатири спершу керівника університетської літератур­ної студії, а далі — перспективного журналіста Василя Симоненка непомильно влучали в ціль, набували зна­чного резонансу: цитували навіть ті рядки, які встигла повикреслювати з віршів цензура. Це починало непо­коїти.
Смерть після затримання, після ночі у відділку мілі­ції — здається, ця реалія, цей похмурий знак жандарм­ської держави, не зникли з нашого побуту навіть тепер. Дозвольте не повірити тогочасним офіційним протоколам: ми знаємо, як їх писали тоді й навіть як не перестають писати сьогодні. Машина охранки ковтнула поета, проте не змогла поховати його вірші — вони повернулися до нас у дев’яності й повертаються зараз. Ще одним кроком такого повернення є і ця книжка.
У далекі тепер шістдесяті група молодих людей за океаном в Америці, вирішивши друкувати сучасну українську літературу для громади емігрантів та для всього вільного світу, додала до назви нового видавництва ще й ім’я поета, творчість і долю якого можна вважати знаковою для цілого покоління шістдесятників. З того часу «Смолоскип» імені Василя Симоненка надрукував багато книжок у СІЛА, перебрався в Україну і продовжує діяльність тут і тепер. Боротьба молодого поета за щире і правдиве слово триває, а його мрії, що надихали засно­вників видавництва «Смолоскип», втілено у сотнях тисяч примірників книжок, одну з яких ви зараз тримаєте у своїх руках. «Вибраними творами» Василя Симоненка «Смолоскип» розпочинає нову серію — «Шістдесятни­ки», у форматі якої найближчим часом очікуємо появу багатьох знакових для сучасної української літератури постатей.

4 роки ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *