Передмова Ростислава Семківа до видання “Василь Симоненко. ВИБРАНІ ТВОРИ” видавництва “Смолоскип” 2012 року.
Кожна людина потребує мрії. Ні, ми не роздаємо тут рецепти для всіх — адже в кожного своя мрія. Але мова про тих, чия мрія сповнена нотками давньої доброї ностальгії: є люди, котрі й далі читають поезію, вперто оминаючи сумнівної якості розваги, що їх заради збільшення рекламної аудиторії без упину транслює нам всюдисуще телебачення. Мова про ту мрію, що промовляє до нас із середини нашої істоти, котра позначена інтимністю й котру не можна купити, звернувшись до першого-ліпшого туристичного агентства. Щось, що ми носимо глибоко в собі, не демонструючи першому зустрічному. Те, що дає нам рівновагу, виправдовує саме наше існування. Поезія промовляє до нас справжніх, і ми шукаємо власну справжність якраз у поезії. Прикро, якщо в моменти, коли ми сповнені життєвим щастям, не зможемо виразити свою радість, пригадавши рядки улюбленого поета; і шкода тих, кого нікому втішити у часи смутку, — добра поезія здатна на це і завжди залишається з нами.
Василь Симоненко, попри увесь пафос боротьби та ореол мучеництва, що оточують його світлу постать, для багатьох є саме таким поетом: інтимним, своїм; поетом, який говорить про важливі речі: матір, рідний край, кохання, людську гідність. Хтось може відмежовуватися від його направду високих слів, когось, навпаки, дратуватимуть надмірні м’якість і ліризм, проте для цілого покоління, що дорослішало у шістдесяті (доки читачів майже на два десятиліття не позбавили його поезії), Симоненко залишатиметься першорядним, життєво важливим поетом. Його вірші означили ліричний код того часу, а рання смерть надала рядкам особливо терпкого, трагічного звучання.
П’ятдесяті та шістдесяті роки минулого сторіччя для багатьох із покоління наших батьків були часом приїзду у велике місто. Звиклі до спокійного, розміреного життя на селі молоді юнаки та дівчата мали не лише вжитися у новий міський побут: для всіх них переїзд означав потребу шукати і знайти нову ідентичність — тому й так легко при цьому було втратити цінності та переконання, що були важливими раніше, у дитинстві. Багато хто так і не зміг перекинути місток від себе колишнього до себе майбутнього — звідси в нашій літературі ціла низка сатиричних і просто прикрих образів отих городських, котрі й думати забули про «неньку стареньку» та «батьківську хату». Звідси підсвідомий страх багатьох старших політиків здатися отакими безбатченками — тому і демонструють вони на всі телекамери щемку, хоч і доведену тепер до комізму, сцену материнського благословення. Сучасне покоління мобільних телефонів та інтернету, якщо лише хоче розуміти своїх матерів і батьків, має пам’ятати про зміну, якої довелося їм зазнати: про вживання у місто (ні, не «підкорення», а саме вживання, таке близьке морфологічно до виживання) — і байдуже, що правило за декорації тих драматичних історій: Київ, Львів, Харків чи Нью-Йорк. Василь Симоненко був одним із них; його поезія — це острівець запашного квітучого лугу серед байдужого, міцного у своїй монолітності асфальту, епізод свіжого ранку в полі за селом чи лірика вечірнього сонця над розлогим неурбанізованим ландшафтом. Тут не дзеленчать трамваї, не чути заводських гудків і автомобільних клаксонів — тут можна відчути спокій, котрий кожен і кожна з того покоління принесли в мегаполіси у своїй уяві, так, правильно, — у своєму серці; спокій, котрий нам, дітям міст, уже годі уявити.
Та є й інша Симоненкова лірика: грізна, заклична. Його покоління не для того прийшло в мегаполіси, аби капітулювати перед їхнім нівелюючим техносом. Здоровий глузд учорашнього селянина не хотів миритися з лакованим лицемірством компартійців, що наскрізь пронизувало русифіковані міста країни. Щирість, протиставлена облудності, мала перемогти. Інвективи та сатири спершу керівника університетської літературної студії, а далі — перспективного журналіста Василя Симоненка непомильно влучали в ціль, набували значного резонансу: цитували навіть ті рядки, які встигла повикреслювати з віршів цензура. Це починало непокоїти.
Смерть після затримання, після ночі у відділку міліції — здається, ця реалія, цей похмурий знак жандармської держави, не зникли з нашого побуту навіть тепер. Дозвольте не повірити тогочасним офіційним протоколам: ми знаємо, як їх писали тоді й навіть як не перестають писати сьогодні. Машина охранки ковтнула поета, проте не змогла поховати його вірші — вони повернулися до нас у дев’яності й повертаються зараз. Ще одним кроком такого повернення є і ця книжка.
У далекі тепер шістдесяті група молодих людей за океаном в Америці, вирішивши друкувати сучасну українську літературу для громади емігрантів та для всього вільного світу, додала до назви нового видавництва ще й ім’я поета, творчість і долю якого можна вважати знаковою для цілого покоління шістдесятників. З того часу «Смолоскип» імені Василя Симоненка надрукував багато книжок у СІЛА, перебрався в Україну і продовжує діяльність тут і тепер. Боротьба молодого поета за щире і правдиве слово триває, а його мрії, що надихали засновників видавництва «Смолоскип», втілено у сотнях тисяч примірників книжок, одну з яких ви зараз тримаєте у своїх руках. «Вибраними творами» Василя Симоненка «Смолоскип» розпочинає нову серію — «Шістдесятники», у форматі якої найближчим часом очікуємо появу багатьох знакових для сучасної української літератури постатей.
