Бенкет небіжчиків (Пунктири сценарію)

Двоє в продуктовому магазині біля вивіски «Котлети виготовляються лише з м’яса замовників».
Високий:
— Розумієш, спочатку треба випити літр томатного соку. Через п’ять хвилин — пілюлю. Потім знову літр соку.
Низький:
— Чи не забагато? Живіт не бочка.
Високий:
— Ні, ні. Експериментально перевірено.
Виходить осяйна дівчина з ридикюлем. До вітрини і від вітрини до каси її ескортують захоплені очі Низь­кого.
— Ох і дівчина! — зривається в нього з язика.
— Де? — Високий спішно добуває окуляри й чіпляє на носа. Дівчина біля каси:
— Шістдесят копійок.
Високий вже прикипів очима до неї. Автоматично ін­структує товариша:
— Бери трилітрову банку томату. Після воскресіння теж вип’єш літр.
— Ну, це вже занадто!
Дівчина йде через магазин до відділу «Ковбаси».
Високий не відводить від неї погляду:
— Наука вимагає жертв. Не подумай домішувати в сік солі…
Дівчина продавщиці:
— Будь ласка, кіло ліверної.
Її елегантний мініатюрний ридикюль раптом стає розбехканою сумкою, котра приймає в свою пащу чималий згорток їжі. Високий ковтає слину, а дівчина прямує до виходу.
Високий з кулеметною швидкістю:
— Тільки ж не лягай на протязі. Потрібна стала тем­пература. Ну, вибивай чека. Я зараз, — він повертає то­вариша лицем до каси, а сам біжить надвір.

————————————–

Вулиця. Спокійна, вайлувата вулиця середнього міста. Одяг перехожих — вінегрет стилів і мод ледве не всіх епох: від ультрасучасних штанів із застібками-блискавками на холошах до кльошів 30-х років.
Дівчина, яку ми щойно зустріли в магазині, пливе за­тіненим боком. Високі підбори вицокують легку, життє­радісну мелодію — так співають підбори студентів, коли за день до стипендії в них ще знайдуться гроші на лівер­ну ковбасу. За кілька кроків позаду бандурить велоси­педа Високий (хлопець в окулярах). Він один на стомле­ній, спаленій сонцем вулиці слухає мелодію її ніг. Дівчи­на перетинає перехрестя. Високий ляскає себе долонею по лобі — очевидно, хоче струснути мозок, щоб там во­рухнулась думка.
І ось на велосипеді він мчить до кінця кварталу, хваць­ко виїжджає на тротуар і неймовірно повільно їде їй на­зустріч з виглядом запеклого та безтурботного гультяя.
Очі їхні зустрічаються. В його погляді — чекання, за­масковане безтурботністю фізіономії; в її очах — жодної іскри цікавості. Вона просто здивована, що цей нахабний ґевал роз’їжджає по тротуару, як хлопчисько.
Молодик минає її, і велосипед розвиває шалену швид­кість. На перехресті порушник правил вуличного руху з розгону потрапляє в обійми такого самого молодика в міліцейській формі.
— Громадянине!
— Я ні… я хіба що? — він танцює від нетерплячки.
Міліціонер повільно добуває квитанцію:
— За порушення правил…
— Скільки?! — нервує Високий.
— Ваша легковажність може призвести до катастро­фічних наслідків, —міліціонер неймовірно повільно ви­писує квитанцію. — Зіб’єте з ніг якусь бабусю чи вагітну жінку, тоді що? Тридцять копійок. Так ніззя.
Ґевал тицяє йому гроші, вискакує на вулицю і знову обганяє дівчину.
Міліціонер навздогін:
— Громадянине, візьміть решту! — він хапається за свисток, але слід порушника вже давно прочах.

————————————–

Порушник із виглядом гультяя знову їде назустріч дівчині, їхні очі, зустрічаються. В його зіницях — про­туберанці. Під чорними бровами дівчини стрепенулася догадка і трішечки, ну зовсім трішечки цікавості. Він лінькувато минає її, і тільки-но велосипед став набира­ти швидкості, як перед незрячими очима закоханого по­став той самісінький міліціонер.
— Ви згадали про решту? — цікавиться він.
— Га? Так, так, я саме того й вернувся…
— Доплатіть ще десять копійок — і квит, — він зно­ву добуває пачку квитанцій.
— Нате, а по квитанцію іншим разом…
— Хабара пропонуєте? — суворішає міліціонер. — Цей номер у нас не пройде. Беріть свою квитанцію, і більш не попадайтесь!
Високий знову витискує з велосипеда космічну швид­кість, обганяє дівчину і знову тротуаром прогулюється їй назустріч.
Їхні погляди схрещуються. В його очах — водневий вибух, її очі — дві карі лисиці. І раптом вона всміхаєть­ся йому! Гальмо працює бездоганно. Він стоїть перед нею, незграбно розставивши ноги, з усмішкою до вух.
Зараз він скаже їй щось винятково важливе, але з його вуст зривається:
— Я… ги… Ви… томатний сік… міліціонер…
— Томатний сік? — орбіти її очей ось-ось вибухнуть гнівом або сміхом.
— Тоді ви — ліверна ковбаса! — і вона біжить до під’їзду, над яким височіє пересторога: «Гуртожиток педінституту».
Він сідає на велосипеда, мимрить: «ліверна ковбаса», «ліверна ковбаса» — і їде просто в обійми свого давнього знайомого — міліціонера.
— Це уп’ять ви? — супиться той.
— Га? Ні-ні, це не я…
— Ага, це не ви? А хто ж це?
— Я не…
— Я не я і хата не моя, так? Попрошу вас пройти зі мною у відділення, — він бере його за лікоть й ескортує, куди слід.

————————————–

Низький у гуртожитку.
Випиває п’ять склянок томатного соку. Добуває якусь пігулку, кидає її в рот і ковтає. Потім страдницьки п’є ще п’ять склянок соку. Лягає (умиротворений) на ліжко.

————————————–

Кабінет.
Органічно в кімнатний пейзаж вмонтовано лисого (трохи миршавенького) чоловічка. Перед ним стіл і два телефони. Деренчить один:
— Елеватор слухає…
На другому кінці дроту дебелий чоловік сичить у трубку:
— Тигре Львовичу, здрастуйте! Це я, Ширінька. Тигр, як ваше дорогоцінне самопочуття? Еге ж, еге ж. Тигр Львович, тутечки таке діло. Прибули імпортні комп­лекти. Всього шістнадцять штук. Костюм, біла сороч­ка, краватка, білі шкарпетки. Що-що? Костюм? Чор­ний. Що? Справжня дрібничка. Всього двадцять шість кербелів. Га? Ні-ні. Хіба я вам пропонував би якийсь мотлох? Зайдете? Ждемо… — Ширінька благоговійно кладе трубку і гукає:
— Лоточка!
— Що вам, Едуарде Оверковичу? — меланхолійна Ло­точка стріляє в нього млосними очицями.
— Гм, Лоточко! — він підходить до неї, ласо бере за примхливе підборіддя: — Ох, ти ж, Лото-то-то-чко! — у нього ось-ось потече слина.
— Ну, що вам, Едуарде Оверковичу?
— Що мені? Оті комплекти, Лоточко, не відправляй у магазин.
— Ви це вже казали, Едуарде Оверковичу!
— Казав?.. Ох, ти ж, Лоточко! — Він кладе могутню долоню на свої бичачі груди. — Вгадай, що в мене тут, Лоточко?
— Гаманець, Едуарде Оверковичу.
— Серце, Лоточко, серце.
— Хи-хи…
— Ти прийдеш на наш вечір, Лоточко?
— А що за вечір?
— Обмиємо нові костюми.
— А ви мене дуже просите?
— Дуже-дуже!
— Ну, то я прийду… може, — і вона зникла.
— Ох, Лоточко!
Лоточка раптом знову заходить з папірцем у руках.
— Едуарде Оверковичу, вам повістка до міліції.
— Чого б це? — шкребе тім’я Едуард Оверкович.
— Та за бур’ян навколо бази!
— A-а, ну це пусте.

————————————–

МАРШ ПОКІЙНИКІВ
Вони йдуть містом і розходяться на свої пости «дир.бази», «кер.трестом», «ювелірторг», «прийом відвіду­вачів тільки в середу з 10 до 14 год.» і т.п.

————————————–

Той самий гуртожиток, у якому зникла чарівна дів­чина. У вестибюлі табунець хлопців та дівчат переме­лює якісь останні новини. Настрій у них безтурботний настільки, наскільки він може бути безтурботним, коли семестр тільки-но розпочався і до сесії ще, гай-гай, скіль­ки часу.
І раптом у цю безхмарність із другого поверху скочу­ється вкрай переляканий юнак у смугастій тенісці:
— Хлопці, Борис помер!
Хаос вигуків:
— Та ну?!
— Заливаєш!
— Брехня!
— Ой, як дивно!
— Дурниця!
Вся юрба посунула на другий поверх, а юнак у смугас­тій тенісці мучить телефона на столику вахтера:
— Альо! Це швидка допомога? Скоріш до гуртожит­ку. Помер студент. Двадцять друга кімната. Га? Рапто­во. А хто його зна. Та був здоровий, як бугай.
У двадцять другій кімнаті та біля неї — вавилонське стовпотворіння. Сюди зібрався ледве не весь гуртожиток. Лице скорботно-безтурботне. Руки традиційно схреще­ні на грудях. Це — Низький. До нього по одному підхо­дять студенти, вдивляються в обличчя, знизують плечи­ма і розводять руками:
— Дивак!

————————————–

А в цей час вулицею пішки простує до гуртожитку «швидка допомога» — гарна, бистрозора й прудконога дівчина.

————————————–

У кабінеті директора похоронного бюро — сумно. Тру­нар нудьгує від неробства. Директор грає в шашки з ху­дожником.
— Знову плану не виконаю, — зітхає трунар. — За пів­місяця тільки дві труни збив.
— Ох, і вчинимо ж ми гучне відкриття нового цвин­таря.
І раптом — телефонний дзвінок. Директор хапає трубку.
— Слухаю. Вмер!? Студент? Мчу, — на ходу він цілує трунаря і, щасливий, вискакує на вулицю.

————————————–

У вестибюлі «швидка допомога» питається вахтера:
— Хто тут у вас помер?
— Зійдіть на другий поверх…
«Швидка допомога» йде по східцях.

————————————–

Директор похоронного бюро мчить автокатафалком, наспівуючи:

Знайте, дяді, знайте, тьоті,
Знай, дівчино і пацан:
Краще вмерти на роботі,
Ніж не виконати план…

Лютий — початок квітня 1963

4 роки ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *