Епігонові (“Мандрівка по цвинтарю”)
Він, певне, ще б тягнув і в наші дні На лан краси своє убоге рало, Та вчасно пригадав, що видатні…
Він, певне, ще б тягнув і в наші дні На лан краси своє убоге рало, Та вчасно пригадав, що видатні…
Він ладен з себе шкуру здерти, Аби як-небудь виправити зло: Посмів нещасний самовільно вмерти, А помирать — вказівки не було.…
Він тут себе вважає випадковим, Досада йому тім’я протира: — Я був би досі ще живим-здоровим, Якби підсунув смерті хабара……
Господь на смерть його прирік,
Велів камінням привернути
За те, що прагнув чоловік
В калюжі глибоко пірнути.
Єдиний був, хто пив горілку,
І не проліз крізь чарку в Спілку.
Він не виносив сміття з хати,
Щоб хтось комусь не мовив щось.
І ось тепер йому лежати
У купі сміття довелось.
Хіба такі за морем хробаки?
Хіба там так гризуть?
Хіба так просто точать?
А цей ночами все сичить і свище, Хоч вже перетворивсь на порошок: — Чого могила у сусіда вища І домовина…
Отрути й жовчі стільки в нім засохло, Що черв’яки в його труні подохли. 29.11.1961 Сатиричні епітафії “Мандрівка по цвинтарю”
У нього пика від досади кисла: Нема в могилі телефону й крісла, А хочеться ж, їй-богу, хоч разок Ще надавать…
Цей плазував на череві
І догоджати звик,
Начальникові килимом
Під ноги слав язик.
І в спеку, і в мороз Тут всяк сказать вагається: Чи він умер всерйоз, Чи тільки прикидається! 29.11.1961 Сатиричні епітафії…