Вербова гілка
Розлогі верби. Затишок і тіні.
Ріка під ними в’ється, як змія.
Така в віршах завжди земля моя,
Така краса у нас на Україні.
Розлогі верби. Затишок і тіні.
Ріка під ними в’ється, як змія.
Така в віршах завжди земля моя,
Така краса у нас на Україні.
На чорні скелі бризка снігом піна,
Ревуть пороги у тупій злобі,
І десь далеко води голубі
Тривожить ніжна пісня мандоліни.
І я тремчу — у грудях канонада,
Я онімів, бо неземна принада
Мені так душу щастям колиса.
Всі на вулицях — немов знайомі, рідні,
Лиш чомусь не впізнають мене…
І чую я у шепоті пшениці
Важкі зітхання висохлих губів,
І бачу згорблених, замурзаних бабів,
Дівочі русі коси-блискавиці.
Все спокійно. Тиша,
Тільки крізь туман
Молодістю дише
Голосний баян.
Поміж ними цвіркачі
Цілий день і уночі
Будять спокій хорами…
Чужих країв ніколи я не бачив,
Принад не знаю їхніх і окрас.
Та вірю серцем, щирим і гарячим, —
Земля найкраща все-таки у нас!
Ти, рідненька, не журися —
За грибами ж я піду.
— Йди, синочку, та дивися —
Не знайди собі біду.
Посадили колись в лісосмузі
Ми зелені малі дубки,
Полюбили їх, ніби друзів,
Доглядаючи залюбки.
Чи зійшлися десь оці дороги,
Чи назавжди, може, розійшлись?
Наче вчора бігав я до школи
І садив ті вишеньки малі,
А тепер гудуть над ними бджоли
І поважні пустуни-джмелі.