Василь Стус. Серед грому і тиші

У моєму архіві зберігся машинописний текст непублікованої статті Василя Стуса про Василя Симоненка. Вона датована 1966 роком, готувалася до друку в журналі «Вітчизна», але не пройшла редакційні бар’єри — ім’я Василя Стуса вже викликало насторожене ставлення з боку офіціозу (якщо не потрапило до «чорного списку»), та й на Василя Симоненка вже почали накладати табу.
Автор передав мені текст статті разом із деякими своіми віршами та перекладами з Рільке.
Стаття (чи, власне,рецензія) написана тоді, коли Василь Стус почав активно працювати в жанрі літературної критики, що було зумовлене як інтересом до широкого кола явищ культурного життя і потребою висловитися про них, так і спробою обійти ті рогатки, що були поставлені перед ним як поетом.
Може, цей текст і не належить до вершинних досягнень Василя Стуса у галузі літературної критики. Але вже і в ньому — одному з порівняно раніших — відчувається аналогічна енергія і витонченість, часом — афористична сконцентрованість думки, а головне — висока мірка і незалежна оцінка, — риси, такі властиві Василеві Стусові як літературознавцеві та критикові.
Хочу звернути увагу на те, що в час, коли і друзі, й недруги Симоненка вже почали міфологізувати його образ (по-різному ), Василь Стус зберіг точність бачення, і в його стриманості більше шанобливості, розуміння і благоговіння, ніж у патетичному крикливстві багатьох.

Іван Дзюба
1994

vasilstusЧитаючи книгу поезії — вивчаєш людину. Увіходиш у його світ, пізнаєш, як його відображує письменник, і нарешті починаєш розуміти, хто пише. Розпізнавши риси авторового обличчя, починаєш відчувати, як усе стало природно освітленим. Лінія легко уявляється в перспективі. Мертвий зміст друковного тексту набуває трепетної життєвості. Показуються заґрунтовані начерки, пошукові ходи, чуєш стереоскопічний простір авторового існування. Стає зрозумілою логіка вибору. Кожен вірш збірки знаходить для себе точно визначене місце в художній системі. А вся книга сприймається як психологічний портрет доброї людини (творчість — то акт доброти й найщедрішого самороздаровування). Радіння і боління цієї людини є чи не найточнішими відбитками об’єктивного світу: адже вони виявляють, як людині живеться і дихається в цьому найкращому із світів.

І відтак починаєш краще усвідомлювати суть світобудови, що, як утаємничений сфінкс антики, не має ні жалю, ні радощів. Світ існує. Він самонароджується. Він твориться. І синівський обов’язок спонукає нас уникати будь-якої підозри щодо його розумності і доброти. Саме так:

Скільки б не судилося страждати,
все одно благословлю завжди
день, коли мене родила мати
для життя, для щастя, для біди.

* * *

Перша збірка В. Симоненка мала характерну для нього назву. Тиша і грім, епічне і драматичне — в їхньому симбіозі виявляється суть його поетики. Син села, він був вихований на епосі степу. Цьому ж степові ніколи не бракувало драматизму. Поруч із визрілим, добірним:

Синиця в шибку вдарила крильми.
Годинник став. Сіріють німо стіни.
Над сизим смутком ранньої зими
принишкли хмари, мов копиці сіна, —

іде грозове грімкотіння:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди
І орди завойовників-заброд!

Але це вже зрілість справжнього майстра. А зрілість приходила повільно. Вона тільки починалася. Ще йшли роки літературного навчання (слідами збірки можна простежити впливи Рильського, Сосюри, молодих, іще тільки газетно-журнальних поетів, зосібна Вінграновського). Ще кожне відкриття нового побагачувало міцніюче обдаровання. Ще не закінчилися попередні суперечки з життям. Ті суперечки, які ведуть свій початок від інфантильного «чому» і закінчуються або з’ясуванням, або ж — навічно збереженим «чому», тільки вже в пожиттєвій глибокодумній незавершеності. Часом це був, сказати б, доавторський період художнього визрівання.

Втім, уже перша книжка здобула досить прихильної критики. На фоні минулих літ це було закономірно. Адже тоді всі молоді письменники ставали «новаторами». На превелику біду, новаторство стало популярним. Цей відтінок популярності надавав навіть серйозним прагненням трохи комічного вигляду. Новаторство не сприймалося всерйоз. Треба було так само не всерйоз дискутувати із скептиками. Комічність ситуації зростала. Це не перешкоджало робити деякі речі, які нічого не залишали від комізму ситуації.

На новаторство уже давно виник соціальний попит. І самим кепкуванням спростувати його було неможливо. Це стало всім зрозуміло. Але трохи пізно: вже було виказано чимало гірких і несправедливих слів.

В. Симоненко не був «новатором». Він не міг не бачити, що критика новоявлених піонерів була часом і слушною. Адже бажання мати нову поезію було занадто великим, щоб утриматися від спокуси незвичного і спокійно поцінувати всі «за» і «проти». Відставання поезії минулих літ створювало ґрунт для ототожнення бажаного з сурогатами. Після набридлого спокою всякий рух може видатися швидким. Незвичне — це таки ж нове? То чому не уявити, що воно геніальне? Тим більше, що неконкретність чергових сурогатів поетичного відкривала можливості для інтроєкцій, бажаних «озмістовлень» символізовано-безтілесого тексту.

Автор «Тиші і грому» мав добру поетичну школу і мужню душу. Коли деякі його ровесники, стаючи в позу, відшукували для себе модерних метрів, то Симоненко повертався виспраглим лицем до гнівної музи Шевченка. Поет рано збагнув, наскільки серйозно і відповідально треба ставитись до теми, до слова, до покликання. Саме тоді гримів патетичний Вінграновський, бурунився Драч: за нашої доби важко бути спокійним. Доба до того мало не спонукає. Значно важче — лишатися спокійним, щоб не розгубитися перед швидкоплинним калейдоскопом значущих і незначущих подій. Постійне прагнення до високого, до космічних масштабів призводило до девальвації мір. Треба було мати чимало зухвалості, щоб відмовитись від дешевої популярності, туманної глибини і такої ж сміливості. Автори віршів наздогад буряків тільки ледь-ледь торкнулися Василевої музи (скажімо: «Я хочу правді бути вічним другом і ворогом одвічним злу»).

Василь відважився бути не новатором, він вистояв проти пінявого виру. Власне, вирування піни. Замість того, щоб іти до теми «якось парабольно», він ішов, що називається, в лоб. Справді, яка може бути гра (в лоб чи не в лоб), коли є що сказати, коли вже немає втерпу, щоб не сказати, коли ти за всяку ціну мусиш, зобов’язаний про це говорити. І говорити чесно, сміливо, одверто — якраз в лоб, хай там хочуть того чи не хочуть знавці поетики!

Цікаво, що поета могли підтримати ті, хто боровся не тільки проти самих від’ємних властивостей творчості «новаторів». У світ з’явилася перша збірка поета.

* * *

Якось так уже складається, що критика досить-таки часто припізнюється до того поїзда, яким їде поет. Ще не просихає чорнило на сторінках рецензії, ще пахне друкарською фарбою аналізована збірка, а поет уже обдивляється інший перон. У світ виходить авторове вчорашнє. Поради критика могли б бути добрими, коли б не були пізні. Скажімо, критика відзначає безсумнівний поворот у творчості поета, дає свої поради, варіанти його завтрашнього дня. А сам автор вирішував ці питання багатьма роками раніше. І вирішив ці питання зовсім інакше.

З Симоненком цього майже не сталося. Уже в першій книзі, як у скриньці, заховано другу збірку. Тут така сама послідовність, як при лічбі. Різниця — тільки в зрілості обдаровання, якої поет тільки доходив. Це особливо впадає у вічі, коли читаєш вибрані поезії, що сього року вийшли у видавництві «Молодь».

В «Тиші і громі» чимало віршів, які прийнято називати газетними. Тема вибудовується в них на неглибоких місцях, алогізмах, літературних ремінісценціях. Вона береться тільки поміченою, але не цілком пережитою. В ній ще бракує того багатства поетичного звучання, яке вже саме собою «вкладалося» б у, сказати б, об’єктивну композицію. Ця тема ще не виходить «на кола свої», вона ще перебуває на попередніх спіралях художнього усвідомлення. Так фіксується вона у «Шумі полів», в циклі сонетів про Русь, «Ми думаєм про вас», «Перший», «Ровесникам» тощо. Були й прагнення писати «під інших». Зрештою, це помічається і в другій збірці. Наприклад, поезія «О земле з переораним чолом» — це данина благоговіння перед автором «Атомних прелюдів». Були спроби того дешевого демократизму, який, на жаль, набув навіть
моди (чимало поетів — і Коротич, і Олійник, і Драч пишуть про «дядька», «тітку», ніби підтримкою родинних стосунків — таки ж дядько! — хочуть допомогти їхньому існуванню). Були, нарешті, рядки, де поетизувалися банальності. Але крізь усе це пробивалося бажання захищати знецінені цінності. Таких цінностей було забагато. Культ високого, навіть помпезного, перейшовши в поезію, залишав од цінностей саме звання.

Здебільшого це були тільки початки теми, ніби зав’язь її.

Звично грюкають мляві двері,
піч гуде і димить у світ —
скільки в пащу цій ненажері
тітка вкинула кращих літ!

Маємо тут і приблизно вжиті слова (мляві двері — це не дуже гарно), і обов’язковий, ба ж популярний «світ», і якийсь справді кволий і млявий сантиментально-романтизований тон оповіді: талант тільки-но мужніє. Він ще не визрів.

Менше ми гіркоти нестимем,
стане ближчою наша мета,
як не будуть у небо димом
підніматись жіночі літа.

Талант поета відчувається тут хіба що між рядками. Справді, за що ратує поет? За повсюдне збільшення громадських їдалень? Аж ні. Це вірш про інше. Тільки поет «популярно» завузив тему (саме так інші поети пишуть про свинарку, що збавляє свої кращі літа серед безрогих; про дядька на милицях, який і досі ще відчуває тупий біль і, може, замало уваги до його долі; про будівельницю, засмучену нехлюйством начальника: це ж він завчасно не забезпечив потрібних матеріалів, і вона не зможе виконати взятих соцзобов’язань; про кондуктора, обуреного тим, що підлітки їздять без квитків; про перехожого, що під час вечірнього моціону роздумував про необхідність широкого впровадження автоматики в народне господарство, а якийсь із двоногих пережитків капіталізму, п’яний як чіп, на всі апелювання до совісті провадив одноманітну «Ой, не шуми, луже»). Поет ще нібито боїться глянути в суть речей. Ця суть його осліплює, як сяйво електрозварки, вона його ще відстрашує. Але поет уже дивиться в цю суть. Йому ще — за вимогами популярної школи — хочеться підмалювати те, що аж ніяк не підмальовується («сажа в’їлася чорним глумом у пелюстки її долонь»). Та вже цілком по-справжньому зроблено окремі рядки:

З тітки полум’я сон злизало,
тітка гладить рукою глек,
теплий ватяник зав’язала
на застуджений поперек

Злітає всяка позолота. Залишається надовго зроблений поетичний текст. Щоправда, такі рядки ще не часто з’являються в цій першій збірці. Поет ще не виявив до кінця свого «я». В нього воно ще соромливо ховається за нескромною множиною («Ми часто чуєм радісну зловтіху» , «Ми думаєм про вас», «Ми в світ прийшли успадкувати славу» і т. ін.). Але це вже — на шляху до самовизначення.

Я не вірю,
що дід із могили воскресне,
але вірю,
що ні —
він увесь не умре.

Інший поет ніколи не сказав би так, як Симоненко. Він би обов’язково б опустив першу частину. З нього було б досить голого, трохи крикливого оптимізму. Симоненко притишив патетику полегшеної віри у безсмертя земним початком. Звернімо увагу: в обох випадках — думка одна і та ж: «він увесь не умре». Але тій вірі, якої тримався В. Симоненко, читач віддасться куди радніше. Отак і вся збірка. Вона знаменувала собою повернення до неложної простоти, чіткості й чесності поводження зі словом. Геть помпезність, геть набридлу гіпертрофію, геть сентиментальне поводження з темою. Поезія набувала здорової плоті. Важко назвати це новаторством. Адже подібні уроки давав пізній Шевченко. Притаманне це було і Я. Щоголеву. Такої поетики в багатьох своїх віршах тримались І. Франко та М. Рильський. Це план здорового епізоду «уречевленої» поезії. Потрібна була тільки уважність учня. А уважність з ’являлася тоді, коли на таку конкретність виникло соціальне замовлення. Щось змінилося в поглядах на поезію. Одні линули до хмар. Охоплені почуттям невагомості, вони оплакували трагедії далеких галактик. Інші — і насамперед Симоненко — навертали свій зір до землі. Це знамення доби — початок «великих географічних відкриттів» усього того, що тебе оточує:

Кораблі! Шикуйтесь до походу!
Мрійництво! Жаго моя! Живи!
В океані рідного народу
відкривай духовні острови!

Треба бути справедливим: і небо- і землелюби по-різному відчували одне і те ж: треба писати по-новому. Принаймні не так, як допіру. Настав час іспитувати віру розумом, совість — вчинками, слова — ділами. І поезія забрала на себе функції нашої безнадійно анемічної публіцистики: з читачевою інерцією навиклого світосприймання стали боротися не тільки картинами, а й деклараціями. Їх у Симоненка чимало:

Постаріла вже
мудрість божа,
розтрощив її
грізний час.
Хлібом
геній живився кожен,
щоби розум його не погас.

По окремих віршах і рядках відчутно, що автор «Тиші і грому» обіцяв бути мудрим і конкретним. Луги в нього пахнуть «сіном прілим». Зовсім іще несимоненківський вірш «Море радості» несподівано вражає точністю деталі:

І гомонять навколо хвилі,
з бортів човна змивають мох.

В цій збірці справжній Симоненко тільки починається. Він тільки прохоплювався з окремих, дуже точних картин і мазків:

Йшла, та й годі. Може, з роботи,
в магазин чи на базар.
Дріботіли маленькі боти
об розчулений тротуар.

Є тут і трохи тієї гарної здорової лукавинки, яка відрізняла його в житті.

Поет мислить. В нього з’являються несподівані теми і рядки про різних людей, що безкрило справляють свої поденки (зверніть увагу на оце по-людськи гарне: «Я судить їх не маю права, я для них не бажаю зла»). Поет розмірковує над тим, для чого людина живе на білому світі. Такі вірші, як тільки-но цитований чи «Ошукана могила», не з’являються з доброго дива.

І зовсім уже беруть за живе поезії типу «Дід умер» або вірш «Кривда». Це вже колізії, знайдені в конкретному, хай і малопомітному. Скільки мужньої зичливості й легкої іронії заховано в виразно власних рядках:

Біг Івасик, немов на свято,
і вибрикував, як лоша,
і, напевне, була у п’ятах
пелюсткова його душа.

Коли говорити про першу збірку в цілому, то в ній забагато вистояної тиші. Ця тиша бубнявіє од тривоги. Громи в ній ніби ще «за шелом’янем». Але вже заходить на грозу. Цікаво, що громові розряди стали частішати, коли до поетичного приймача було підключено рідну землю.

«Земне тяжіння» — це громова територія. Туркоти почалися над самою головою.

Мільярди вір зариті у чорнозем,
мільярди щасть розвіяні у прах.
Душа горить. Палає лютий розум.
І ненависть регоче по вітрах.

Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуете? На цвинтарі ілюзій
уже немає місця для могил!

Уже народ — одна суцільна рана,
уже від крові хижіє земля,
і кожного катюгу і тирана
уже чекає зсукана петля.

Почався соціальний розтин сучасності. Досі гармонійний світ почав поляризуватись. Це торкнулося щонайріднішого.

Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш.
Твоя краса цвіте в моїх очах.
Але скажи: чи ти зі мною поруч
Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?

Поетова віра шукає нових для себе підвалин. Вона втратила дитинну рожевість. Не раз щеплена зневірою, його любов знаходить для себе іншу опору

Задивляюсь у твої зіниці
голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
буду, мамо горда і вродлива,
з тебе дивуватися повік.

Простір поетової любові конкретнішає. Проминають колишні маловиразні загальникові поезії. Тема виточнюється. Відтепер слід працювати так, щоб ніким не було винесено гіркого присуду:

— Ти був, козаче, щедрим на дурниці
і на красиві та пусті слова.

Поет пішов до джерел: що таке світ, що таке ти в цім світі, яка ціна людського життя? Це пізнання йде в площині, нижчій за той рівень, на якому слова пишуться з великої літери. Отож, поменше

вихвалять, і славити й кричати,
роздувати фіміамів дим.

Знову і знову треба відчувати землю, щоб, твердо стоячи на ногах, зрозуміти своє земне призначення. І тільки потім — задивлятися в небо. Ось вірш «Старість». Поет веде про старого діда, який на схилі віку стає нікому вже не потрібним:

Сяють очі глибоко спідлоба,
тільки пух лишивсь на голові.
Лає син, що ні чорта не любить,
допіка невістка: ще живі?

Остогидло діду хліб жувати,
слухати образи від усіх,
ціле літо горобців ганяти
та граків сусідові на сміх.

Поетові явно не до поганого оспівування, не до буколічноїпоезії, «як в поганих книжках чи в кіно». Він пише про одиноку матір, зневажену любов, ошукані людські прагнення, про коронованих убивць, про злочинно згноєну людську працю, про злодія мимоволі. Симоненко помічає, що

в доярки цієї
щасливої
руки й ноги
вночі печуть.

Поступово мужніє почуття громадянина-поета, що від обов’язково імперативного «ми» йде до усвідомлення свого добровільного індивідуального обов’язку. Він підноситься до почуття власної людської значеннєвості й неминущості, до усвідомлення цінності людського життя, до власної самодостатності й тихості. Простота не потребує ніяких «підтягувань» до популярних масштабів. Потім виникає почуття боргу й примусу, свідомість найважчого людського обов’язку — обов’язку бути самим собою, цього найтяжчого хреста вивітреної людини-сучасника.

На світі безліч таких, як я,
та я, їй-богу, один.

Є часи, коли людина мусить відмовлятися від власного «я», щоб вивільнену енергію офірувати для загалу. Є й інші часи, коли — в інтересах загалу — треба всіляко нагадувати і захищати своє природне право бути самим
собою. Аж надто тоді, коли сталося добровільне віддарування сфер людського життєвиявлення, а людина — за давністю літ — забула про зроблені офіри. Окресленість людської одиниці стала необхідною в часи, що знаменують кінець одних ідеалів та ілюзій і появу нового людського мислення. Справді, жертвування самим собою може бути тільки часовим

Вся суть у тому, що добро і зло часто виступають лише як синоніми. Скажімо, людина, що жертвує собою в ім’я інших — людиновбивця. Правда, тільки як самовбивця. Але, знищуючи себе, вона перетворюється на сліпу функцію. Хай і функцію доброти. А існування в затісному функціональному просторі — це вже паразитарне існування, тільки з протилежним знаком. Дарувати себе — так само небезпечно, як і бути обдарованим.

У людини ніколи не повинно пропадати відчуття зробленої жертви. Інакше це загрожуватиме смертю особистості. Для етичної гігієни поета вкрай потрібні години «тиші»: реставруючись, самовідроджуватись. Години самовідродження переживають і цілі народи.

І тільки вже цілком реставрований, коли ти повністю повернений собі самому, можеш відшукувати трагічно-радісні, підсилені власною «масою» зв’язки із оточенням.

Та мушу я іти на рідне поле босим,
і мучити себе й ледачого серпа,
і падати з утоми на покоси,
і спать, обнявши власного снопа.

Бо нива це — моя! Тут я почну зажинок,
бо кращий урожай не жде мене ніде,
бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок
мене на ниву батьківську веде…

Є якийсь важко збагненний смисл у тому, що це так нагадує мінорні рядки Б. Грінченка («Мої діти зберуть урожай»). Це шлях до самоусвідомлення в чіткому каре таких понять, як ти і народ, земля, Україна, чесність, покара, справедливість, світ, небуття.

Свідомість самого себе дала В. Симоненкові змогу уберегтися від пустопорожньої риторики, від безтілесності творчої особистості. Вона дала ту масу, яка зазнає сил гравітації. Але для цього треба було мати мужність, щоб не побоятись можливих закидів у міщанському самомилуванні, щоб пробитися крізь створений словесний коридор звичних теорій про благородну відмову від самого себе заради тисячі й одного високого обов’язку. Треба стояти на тому, що бути собою — це найперший обов’язок людини. Самоіснування — це та сталість, яка допомагає відчути життя і його плин, дає змогу творити це життя. Це той пробний камінь, на якому іспитується цінність вищих сфер. Тим більше — в нашому суспільстві, де, як пишуть у газетах, усе робиться для людини. Тут потреба індивідуального самозбереження особливо велика. Та й альтруїзм може бути тільки свідомим. І аж ніяк — не інерційним, не альтруїзмом за традицією, звичкою чи громадянським обов’язком.

І вже з позиції добре чутого власного «я» можна торкатися суспільно значущих проблем. Спочатку тільки так:

Для тебе запускаю на орбіту
ракети із порепаних долонь.

Завтра буде значно конкретніше:

в космос крешуть ото
не ракети,
але пружні цівки молока.

Завтра будуть вірші, написані не дуже популярно на популярну тему про королеву полів. Завтра ж виникнуть рядки, що так само непопулярно картатимуть невдаху-розкрадача всенародних скарбів. За власним зізнанням, поет по саме серце загруз у землю.

Земне тяжіння — це прагнення. Поет тільки-но почав іти від усвідомлення до відчуття. Недарма в його збірці так багато логізованих віршів. Поетове «я» щойно почало обростати глибами рідної землі, народу та його історії. Загрозливою лавиною на нього котились незвершені дерзання, загиблі мрії, трудні роки доростання до власних верховин.

Земле рідна! Мозок мій світліє,
і душа ніжнішою стає,
як твої сподіванки і мрії
у життя вливаються моє.
Я живу тобою і для тебе,
вийшов з тебе, в тебе перейду,
під твоїм високочолим небом
гартував я душу молоду.

Тепер можна писати й про «тіток» і «дядьків», бо для тебе відкрився — бодай частково — смисл їхнього існування. В тебе вони будуть виходити не такі лубкові, як в інших. І тобі не треба «опускатися» до них. Вони ж бо — ці тітки і дядьки — існують на рівні твоїх грудей. Все це рідний народ, добре ущасливлений колгоспами люд, з яким не знайомляться під час творчих відряджень, а з яким народжуються, живуть і помирають. Поет міг сміливо сказати:

Не шукаю до тебе
ні стежки, ні броду —
ти у грудях моїх,
у чолі і руках.
Упаду я зорею,
мій вічний народе,
на трагічний і довгий
чумацький твій шлях.

Тема рідної поетові України знайшла в Симоненкові свого пристрастного співця. Відгалуженням, ніби «другим планом» цієї теми є його інтимна лірика. Зрештою, тема України — це теж лірика інтимна. Є вірші, в яких обидва інтимні потоки зливаються в один. Ця тема вирішується поетом гостроконфліктно. Поет обстоює для себе право називатися сином. Ситуація дещо штучна, але не треба поспішати з висновками. Бути сином України — то недозволенна розкіш і непрощенний гріх. Поет відповідає на можливі закиди, ніби розчищає місце, на якому збирається зводити свою, бодай поетичну Вітчизну. Ця Вітчизна завжди була філологічною. Її витворювали лірники, кобзарі, поети. Реально вона майже ніколи не існувала, а була своєрідною українською релігією, триєдиним Богом в одній жіночій подобі. Так вона і лишилася — лісовою Мавкою, фатаморґаною, казкою мрійників і видінням фантастів. Це Вітчизна, виспівана і вишита по канві ниткою, тонкою, як біль. Торкатися цієї теми — значить пройти крізь довголітні вікові тороси, що заступають синові дорогу до матері. Писати про Вітчизну — значить відважитись бути опонентом, критиком, суворим суддею, що уболіває і відповідає за всі минулі перипетії. Хоч усі полемічні сили спрямовані на те, щоб довести своє право називатися сином.

В цій темі — локалізація авторської віри, обрій його поетичної індивідуальності, віднайдена сила і впевненість у собі, у своїх синівських почуттях, у минулому, у завтрашньому. Впевненість романтика-поета. Ця тема силою свого спротиву відриває його від землі і зносить до хмар. Поет цієї теми, Симоненко перестає бути конкретним і точним: ця тема признається тільки до патетико-романтичного стилю. Це гірка радість, туманна віра, трудна любов, сподівання зросту:

Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок,
є тисячі ланів, але один лиш мій.
І що мені робить, коли малий зажинок
судилося почать на ниві нерясній?

Чи викинути серп і йти байдикувати,
чи долю проклясти за лютий недорід
і до сусід пристать наймитувати
за пару постолів і шкварку на обід?

Це тільки виборювання права на таку тему, тільки спроба довести можливість тихої некрикливої любові, спроба повірити в дозволеність її різнонастроєвого звучання, де є місце і радості, і журбі, і оптимізмові, і розпачеві.

Треба було уникнути багатьох нашарувань, обминути свідомі й несвідомі забобони, які обтяжують це слово. Треба було побачити дорогий образ в усій красі, величі, гордості та глухому гніві. Тут треба починати «завжди з початку», торуючи дорогу наступним мандрівникам-зухвальцям, що відправляються в далеку подорож по цьому безберегому для людської праці морю, яке помалу набирає певних форм і ще певніших візій («Україно! Доки жити буду, доти відкриватиму тебе»). Треба перейнятися діяльним гнівом до ошуканців, недругів, злочинців, що заступають синові шлях до своєї Вітчизни.

Ви, байстрюки катів осатанілих,
не забувайте, виродки, ніде:
народ мій є! В його гарячих жилах
козацька кров пульсує і гуде!

Поет іще чує самоту, чує, що ясності перспективи йому бракує: він може утримуватися тільки в голій вірі, в пам’яті про вистояні дні минулого, в молодечому завзятті. Але вже аналіз провадить його глухими штольнями.

…Лірика Симоненка — гірка й трудно-радісна: він переважно пише про оскаржену любов. Тема святої покритки (згадаймо Шевченкову «Марію») — дуже рідна поетові. Його любов — як ропа, вона повна сумнівів, тлумлених докорів і прижурених навернень до своєї не раз паплюженої святості.

Та право материнства —
за тобою!
І син в колисці пісню наслуха.
………………….
Нехай духовні покидьки
й заброди
байстрям, безбатченком
назвуть твоє дитя,
найтяжчий злочин —
вкрасти у народу
тобі довірене життя.

Вистраждана любов стає ще міцнішою, стає світоглядом, боргом і згорьованим переконанням:

одчайдушну, печальну, розхристану,
голубу і безжально освистану —
і таку я люблю тебе!

* * *

В. Симоненко — багатоплановий. Він виписувався на цікавого лірика, трибуна, влучного сатирика, безжального майстра аналітизму. Прочитайте його «Заячий дріб», його «Мандрівку по цвинтарю», його прекрасні роздуми над поверженим владикою, що може бути тільки «рабом — нікчемним, деспотом — великим».

Його роздуми над сучасним світом пробиваються в найнесподіваніших місцях, вражаючи нас своєю влучністю і глибиною. Він може малювати природу, ділитись дитячими спогадами, писати мало не альбомні вірші — але за пульсом цих поезій можна визначити навколишнє. Сучасність — це найхарактерніша його риса. їй він віддав увесь свій хист.

Дорогу поет пройшов недовгу. Він тільки визначав напрям. Самому йому було тяжко. Тим більше, що критика не завжди цінувала поета за його властиві здобутки. Зрештою, це закономірно. До того ж Симоненко мав рідкісну можливість — обходитися без трюїзмів. Цю можливість створив дуже нетривалий час, у який його творчість вклалася точно за хронологією, майже рік у рік.

Неноватор Симоненко «обійшов» на фініші багатьох новаторів: він був мужнішим за них.

На сьогодні стає зрозумілим, що Симоненко став явищем, більшим за його власний доробок. Він сподівався на довгу творчу дорогу, яку він уже віднайшов. Принаймні не раз ясно відчував. І, рятуючись од самотності, виглядав нових Колумбів і Магелланів:

Напнемо вітрила наших мрій!
Кличуть нас у мандри океани,
бухту спокою облизує прибій.
………………………
Геть із мулу якорі іржаві —
нидіє на якорі душа!..
Б’ються груди об борти тужаві,
каравела в мандри вируша.

На голос Симоненка, найбільшого шістдесятника з шістдесятників, поспішала молодь.
Час поспішав так само.
До того ж почався льодостав.
І юнь прийшла запізно.

1966

3 роки ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *