М.Ільницький: Як прозаїк він тільки починався

Передмова до видання “Півні на рушниках: Оповідання, щоденник” (1992).

Творчість Василя Симоненка ще й досі не прийшла до читача в повному обсязі. Час від часу журнали й га­зети публікують нові поезії, оповідання, рецензії та що­денникові нотатки. Пригадаймо, якою приємною не­сподіванкою була недавня публікація «Казки про Ду­рила», одного з останніх творів поета, в якому на повну силу розкрився талант Симоненка — майстра алегорії та гротеску, чи оповідання «Огида», що засвідчило по­тенційні можливості письменника в жанрі художньої прози.
«Витязь молодої української поезії» (О. Гончар) вступив у етап творчої зрілості, і перед різнобічним йо­го талантом розкривалися нові перспективи. Але нагла смерть скосила письменника у двадцятивосьми-річному віці, ніби здійснюючи його юнацьке пророцтво, що «в тридцять — смерті в очі подивлюсь».
Біографія Василя Симоненка небагата на події, але сповнена інтенсивного духовного життя. Народився 8 січня 1935 року в селі Біївцях (в застійні 70-ті воно бу­ло оголошене неперспективним і ледве втрималося завдяки прив’язаності людей до своєї землі) Лубен­ського району на Полтавщині. Як і більшість його ро­весників, зазнав нестатків важких воєнних та повоєн­них літ. Натруджені руки матері, уроки мудрого і доб­рого діда, школа, а потім — факультет журналістики Київського державного університету, робота газетяра в Черкасах аж до смерті (помер 14 грудня 1963 року) — такі віхи короткого, але насиченого життя поета.
Сьогодні — з передмов до книжок Симоненка, при­свячених йому віршів, які належать переважно його друзям, знаємо, що навчався майбутній поет в універси­теті в той час, коли там вирувало літературне життя, і згодом з літературної студії вийшло багато відомих сьогодні імен (Б. Олійник, М. Сом, Тамара Коломіець, А. Перепадя, Р. Третьяков); пізніше В. Симоненко познайомився і був у дружніх стосунках з Ліною Ко­стенко, І. Драчем, М. Вінграновським, І. Дзюбою…
Усе це було до болю короткочасним. Але свої чор­ні крила розпростерла над ним не лише невблаганна смерть, а й трагічні обставини в житті нашого народу, в долі України. Василь Симоненко — один із того поко­ління, що, пробуджене хрущовською відлигою, прагнуло сказати правду про свій час і про себе, звільнитися від ідеологічних догм доби сталінського культу і поверну­тися обличчям до загальнолюдських духовних і мо­ральних цінностей. Творчість представників цього покоління — «шістдесятників» — була теплим пові­вом після важкої крижаної зими, першою ластівкою, що, на жаль, не принесла з собою весни. Замість неї незабаром почалася затяжна задушлива доба застою, одною з найголовніших цілей якої було обездуховлення і знеособлення людей, народів, культур.
Василь Симоненко не зазнав брежнєвських часів з їх сумнозвісним гаслом «єдиної історичної спільності», але ще за його життя відбулися галасливі кампанії боротьби з «формалізмом», а насправді — з творчим духом мистецтва, бо торкнулися і його — митця ви­разно класичної, традиційної школи. Правдиві, най­більш художньо завершені твори залишилися в руко­писах і ходили по руках. Поет важко переживав це, він писав у щоденнику: «Друковані органи стали ще без­дарнішими і зухвалішими. «Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над вір­шами. Кожен лакей робить що йому заманеться. Як тут не світитися вдячністю, як не молитися щовечора й щоранку за тих, що подарували нам таку вольготність. До цього можна ще додати, що в квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані у «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» і «Вітчизни».
Ай, ай, ай, весело! Всі ми під пресом.
Так воно треба задля прогреса».
Частина цих творів, нерідко «підправлених», по­бачила світ у посмертних виданнях— Збірках «Земне тяжіння» (1964) та «Поезії» (1966). У цих книгах, не­зважаючи на їх неповноту і стороннє втручання в текст (часто, щоб врятувати видання), перед читачем поставав поет масштабного мислення, який зумів ви­разити і людські драми, і драму історії, знаходив міст­кі, глобальні образи та метафори для вираження світо­вих потрясінь і трагедії рідного народу.
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил,—
цей образ вражає своєю художньою силою як формула трагічного двадцятого віку. Але напи­саний він під враженням відвідин відомої сьо­годні всім Биківні, де поет побачив, що діти грали в футбол людським черепом. Ми знаємо тепер, що там було закопано тисячі жертв сталінського геноциду. Чи знав тоді про це Симоненко? Чи здо­гадувався? Вірш дає на це питання недвозначну відповідь.
Отже, не дивно, що від виходу збірки вибрано­го «Поезії» (1966) до наступної — «Лебеді материнства» (1981) відстань — п’ятнадцять років, під час яких на творчість поета і навіть на саме його ім’я було накладене табу. І досі ще не маємо видання, яке б охоплювало всю художню спад­щину письменника, до того ж у справжньому, а не спотвореному вигляді. Не зібрана і не впорядкова­на була і проза Симоненка. Початок цьому зробило видавництво «Каменяр», випустивши в 1965 р. збірку його оповідань «Вино з троянд».
У жанрі «малої прози» талант письменника тільки розкривався, але оповідання засвідчують, що Симоненко відчував можливості прози — дати ширшу картину життя, аніж дозволяє поезія, реалізувати той багаж вражень і спостережень, який виніс з рідної Полтавщини і який давала йому журналістська практика. А ще — реалізувати хист оповідача, «брехуна», за іронічною самохаракте­ристикою,— з категорії тих, що «служать брех­ні, як мистецтву… Вони — художники. Вони — резерв літератури. Без них нудно було б жити, без них і правда стала б куцою та побутовою, нудотною і дріб’язковою. Благородна брехня воз­величує правду». Назвемо цю «благородну брех­ню» фантазією, вигадкою — і одержимо звідси не тільки цикл сатиричних творів «Мандрівки по цвинтарю», казки «Цар Плаксій та Лоскотон» і «Казка про Дурила» та, зрештою, й оповідання «Вино з троянд», у якому перша красуня села закоху­ється у кульгавого горбаня, що розводив дивовижні квіти і вигадував малечі цікаві казки… Чи не ця «бла­городна брехня» переростає в легенду в оповіданні «Ве­сілля Опанаса Крокви», де бездітний дід рятує від розправи есесівців ціле село, заявляючи, що то його сини-партизани вбили трьох німецьких солдатів, і висне він на в ’язі, висне не сам, а з бабою Орисею, з якою кохалися в юності, а «побралися» в такий трагіч­ний спосіб…
В оповіданнях Василя Симоненка вражає внутріш­ня одухотвореність, яка переважно протистоїть чи то духовній ницості, чи просто побутовій приземленості. В цьому виявляється романтичний підхід до життя, та­кий характерний для багатьох віршів Симоненка. Ча­сом здається, що «тверезий глузд» ущент розіб’є дивні вчинки персонажів. Чому, наприклад, Ониська з оповідання «Кукурікали півні на рушниках», яка любить Віктора («в Ониськи дерев’яніли ноги, коли десь по­руч дзвенів його голос»), і Віктор має намір одружитися з нею, чому вона все ж відсилає його, коли він прийшов сватати її; чому Слава, тільки вже від’їжджаючи після
столичного вузу на роботу в провінцію, признається в коханні дівчині, з якою зустрічався кілька років, та ще й у такий дивний спосіб, що заклеює листа в пакет («Сірий пакет»); чому, нарешті, Оксана покидає роботу, яку батько знайшов для неї з такими труднощами («На­ївне дівчисько»)? Тому, що в цих і багатьох інших опо­віданнях у персонажів зі шкаралущі буднів прокльо­вується спрага духовності, якої не може притлумити ні абсурдність заведеної бюрократичної машини не­потрібної установи, до якої ніяк не може звикнути Ок­сана, ні інерція узвичаєного побуту, що підминає люд­ські характери, нахили, пориви. Спрага духовності проривається в героях оповідань Симоненка, мов ті крила з відомої Драчевої балади, що ними дядько Кирило і обгородився, і хату вкрив, постійно обтинаючи їх, а вони все одно — прости Господи! — пружинять на спині і не дають йому ні спокою, ні сну.
І слава Богу! Бо якби не вони, то чи зміг би наш народ так інтенсивно’ відроджуватися після важкої задухи багатьох десятиліть?! Якщо в деяких оповідан­нях ( «Кукурікали півні на рушниках», «Бенкет на току») бачимо моральне страждання героїв від того, що їх не розуміють або ж не розуміють вони, то в інших («Білі привиди») персонажам вдається розбудити в собі чи в
інших духовне тепло. Щоправда, іноді цей злам стається за «допомогою» автора, а не через саморух характеру чи розвиток конфлікту — тут дається взнаки брак дос­віду прозаїка. Та іноді навіть таке втручання вносить но­вий акцент у твір, як, приміром, у «Чорній підкові»: «Ті, що знаходять підкову, ніколи не думають про того, хто загубив її». Ця сентенція — не просто афоризм, вона випливає з ситуації і є натяком на те, що двоє, які зна­йшли підкову щастя, можуть теж її загубити…
При читанні оповідань Василя Симоненка постійно відчуваєш їх перегуки з його поезією, мовби спостері­гаєш підхід до того самого життєвого матеріалу з ін­шого боку: що вже було освоєно емоційно й виражено в ліриці, тепер піддається соціально-психологічній пере­вірці. Такий подвійний підхід має традиції в україн­ському письменстві — згадаймо Т. Шевченка та І. Фран­ка. І хай не здається таке приміряння Симоненка до класиків легковажним: серйозність наміру зорієнтована на високі зразки, сам Симоненко признавався, що в ньо­му «є щось від діда Тараса і від прадіда Сковороди».
Отже, в прозі В. Симоненка знаходимо типи, колі­зії, деталі, знайомі з його віршів. Наприклад, образ мудрого діда в оповіданні «Дума про діда» явно спів­ звучний з тим же образом у вірші «Дід умер». Ось ряд­ки з названого вірша:
Поховали старезного діда,
закопали навіки у землю святу.
Він тепер вже не встане
і ранком не піде
із косою під гору круту.
І не стане мантачкою тишу будити,
задивлятися в небо, як гаснуть зірки.
Лиш росою по нім буде плакати жито
і пливтимуть над ним непомітно віки.
А тепер — з «Думи про діда»: «Сиджу під клунею, а дід на низу змагається з сонцем — хто першим за­кінчить свої денні турботи. Довга тінь од горба вже об­лизує його ліву ногу, а права ще ступає по сонячній смужці. Гостра коса аж висвистує — так не терпиться дідові докосити останню ручку і нарешті спочити».
Це, сказати б, деталі зовнішнього характеру, а тепер — внутрішній сенс — «Дід умер»:
Я не вірю,
що дід із могили воскресне,
але вірю,
що ні —
він увесь не умре.
Його думи нехитрі
додумають внуки…
«Дума про діда»: «Чим густіша паморозь падала на дідову голову, тим більше він любив мене і щедріше розкривав свою душевну скарбницю. Він старів на моїх очах, і йому здавалося, що сила його і навіть саме життя його переливаються в мене, бо не було в діда синів — покосили їх пошесті та кулі…
— Безсмертячко ти моє кирпате,— шепотів дід, коли я засинав під музику його слів».
У тексті твору — попри сильний автобіографічний елемент — є дещо недомовленого, такого, про що то­дішній читач міг здогадатися, а теперішній може ви­мовити вголос. «Пошесті», які скосили синів діда,— то не якась епідемія холери або чуми. То епідемія штучно створеного на Україні в 1932— 1933 pp. Сталіним та його опричниками голоду, що забрав мільйони жит­тів. Симоненко сказав так, як тільки міг сказати в ті роки. А прагнув сказати правду, хоч до читача вона до­ ходила не завжди. В рукописних списках поширюва­лися вірші «Злодій», «Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті», інші твори були зов­сім не відомі. Серед них — оповідання «Лісник», уперше опубліковане в журналі «Україна» в 1984 p. (№ 21), в якому розповідається про вислужника Привітного, що жорстоко побив підлітка за те, що той збирав колоски на стерні. Лише один штрих: «Я був тоді ще пуп’янком. Але я добре запам’ятав, які на смак хліб із жолудів та млинці, вчинені на висівках та молодому липовому лис­ті». Це — про повоєнне дитинство, про яке поет сказав у вірші «47 рік»:
І вдови плакали, кричали діти «папи»,
А на сніданок — жолуді одні.
І в гарбах гнулися скелети-шкапи,
Худі, немов колгоспні трудодні.
Я не забув мужицькі очі хмурі,
Обличчя матерів налякані, тривожні,
Коли писали ви, продажні шкури,
Про їх життя, щасливе і заможне.
Вірш «47 рік» був написаний у 1956-му, а надруко­ваний у збірці «3 матір’ю на самоті» в 1990-му.
Такі співпадання, перегуки засвідчують один з най­головніших критеріїв Симоненкової естетики — бути правдивим як у деталях, так і в суті. Звичайно, поезія передбачає інші способи узагальнення, ніж проза: у першій автор досяг уже багато, до другої лише під­ступав. І коли уважно вчитуватися в сюжет, способи по­будови конфлікту та окреслення характерів, легко помітити, як Симоненко набував досвіду: у нього по­ступово зникає опис, натомість з’являються психоло­гічні колізії, що не потребують авторського пояснення і розтлумачення. Зав’язь психологізму виразно виявля­ється в оповіданнях «Він заважав їй спати», «Ніхто не знає», «Бальзам», а «Огида» — то вже зовсім твір письменника, що опанував тонкощі технології новелістичного жанру.
На перший погляд може здатися, що Василь Симо­ненко не завдавав собі клопоту з композицією, що для нього важливо було розповісти про ту чи іншу подію, яка містила в собі повчальний зміст. Письменник шу­кав психологічно найдостовірнішого вирішення конфлік­ту, що показав у новелі «Психологічний поєдинок».
…Молода братія «невизнаних геніїв» зібралася наквартирі одного з них, і от виникає ідея влаштувати конкурс: логічно обгрунтувати ситуацію прощання двох закоханих. Вона просила провести її додому пішки, а не їхати автобусом. І ось з’являються різ­ні версії. Але найточніше і найдостовірніше пояснення, яке диктує логіка закоханого серця,— це присуд «ар­бітра», самої дівчини: «…Я просила хлопця, щоб він не їхав автобусом, бо хотіла, щоб стояв він зі мною до світанку».
Дослідник творчості В. Симоненка А. Ткаченко вба­чає сенс «Психологічного поєдинку» «в аспекті дослід­ження психології творчості, проникнення в своєрідну атмосферу розкутої художньої гри-змагання, само­іронії та самопародіювання…» Це так, на грі-змаганні побудований сюжет, та водночас тут через сюжет окреслена проблема внутрішнього вибору самого ав­тора в розв’язанні психологічного конфлікту, яка щоразу постає перед ним. Письменник наче привідслонив перед читачем завісу у свою творчу лабораторію.
Оповідання Василя Симоненка були написані тоді, коли проза «шістдесятників» (Є. Гуцало, В. Дрозд, Вал.Шевчук, Григір Тютюнник) тільки-тільки зароджува­лася, і вписуються у той напрямок, в якому вона роз­вивалася згодом.
Збірка, яку пропонуємо читачеві, включає всі ві­домі на сьогодні закінчені короткі прозові твори Ва­силя Симоненка та його щоденник «Окрайці думок».
Зберігся ще кіносценарій, який увійде у повне ви­дання його творів. Сьогодні немає таємниці невідомих творів письменника, сьогодні він постає перед нами у повному вияві свого багатогранного і мужнього та­ланту.

МИКОЛА ІЛЬНИЦЬКИЙ