Окрайці думок (19.09.1962)
Справді, Сталін не зійшов на п’єдестал, не люди поставили його, а він сам виліз — через віроломство, підлість, виліз криваво і зухвало, як і всі кати.
Справді, Сталін не зійшов на п’єдестал, не люди поставили його, а він сам виліз — через віроломство, підлість, виліз криваво і зухвало, як і всі кати.
Та щастя з ним ти не зазнала,
Твої вуста його не знали губ.
Буде весна. Різнотонними струнами
Будуть співати поля і степи,
І килимами з химерними барвами
Встеле вона Україну мою.
Я все забув — сьогоднішнє, минуле,
Бо ти — зі мною, бо у всьому — ти.
Я знов мовчу. Бо що мені казати?
Все — як тоді. А втім, різниця є —
Бо ти тепер уже не хочеш ждати,
Бо ти спішиш до нього у фойє.
Верби послали тіні химерні,
Довгі, тонкі, незграбні,
І випливають на води озерні
Сутінки ніжні, єдвабні.
І без кінця — окопи, барикади,
Та над громадами кривавих тіл
Гримлять салюти і бучні паради
Нових Тимурів і Аттіл.
Коли була Європа в забутті
Та істина у вогнищах палала,
Антична мудрість гордо оживала
В твоїм, о Русь, допитливім житті.
Граціозно і пластично проплива твій силует —
Видно, в серці будуть вічно перестуки кастаньєт.
Все ще моє — попереду,
Я ще й почать не встиг
Помислів довгу череду
Вилити в мрамор книг.
От знову ніч, і місто знов дрімає,
Тремтять під проводами ліхтарі,
А душу вимисли і привиди старі
Шкребуть залізними колесами трамваю.
Сучасна література — своєрідна артіль незрячих…