А.Качанівська – Моє перше кохання звали Василь

У багатьох є історія про те, чому почав подобатися Василь Симоненко або особливі моменти, які пов’язані з його віршами… До вашої уваги запис з блогу Алли Качанівської.

Я гадаю, це був квітень. Мій улюблений місяць. Перший, щоб слухати в повітрі звуки літа. Перший, щоб дивувати око зеленим. Перший, щоб вдихати життя. В Нью Йорку все, шкода, не так. Квітень – це просто квітень з тим самим крижаним атлантичним вітром, а літо – це просто літо, задушливо-вологе, розпливчасте й липке. В Нью Йорку якось більш виходить любити осінь, десь так з кінця вересня й до початку грудня. Тоді ж, в Україні, коли мені було шістнадцять, а на дворі був, я так собі гадаю, квітень, в передчутті літа я йшла і йшла додому пішки з Колодна, тому що до нашого села вкотре не було автобуса. І щоб розвеселити свій шлях, я розповідала собі Василеві вірші.

Він вчив мене любити, не прощати ненависть, триматися за своє, вимовляти гордо своє ім’я. (Я мала практику у цьому вмінні, коли “східні брати” прийшли на нашу землю руйнувати). Він казав, що ніколи не був у чужих краях, та певен, що нема у світі кращого місця від України. (Я ж мушу переконуватися в цьому, мандруючи світом). Він казав, що кохання – це те, що не має гріха. Він пестив і голубив мене своїми словами.

Мої дешеві кросівки грузнули в безкінечних квітневих калюжах (квітень, буває, нагадує не тільки про літо). Тримаючи за крила лебедів материнства і слухаючи, як гримить над світом люта битва, я випливала з одного пагорба на інший, що розділяють Шимківці і моє село. Голосно (і так красиво, і так зворушливо, і так риторично-правильно) я вигукувала вірші Василя. Тренувалася, бачите, декламувати ті вірші для якогось заліку з укрліт, все одно потім отримавши “посередньо-майже-незадовільно” – не можна ж перевершити самого себе, особливо перед публікою, особливо перед вчителькою, яка тебе ніколи не зрозуміє.

Мене більше надихала присутність Василя.

Він був моїм ровесником. Він говорив до мене моєю мовою. Він любив мене у своїх віршах.

Я пригадую всіх мудреців, літературних критиків і просто критиків, знавців, як правильно жити і кого краще любити, що вдягати, коли йдеш до церкви, і на що витрачати гроші, коли сам собі їх заробив. Я пригадую інших поетів, чиїх рим мені не згадати, поетів, чиї імена мені час-до-часу нагадує фейсбук, інших писак, які намагаються воювати словом, а не обов’язком. Я пригадую один день Фестивалю Ї і розмову з кимось із тих, хто “на хвилі”, його спекулювання про нашу літературу, його присягання про те, як він любив колись Симоненка, зізнання про грандіозне усвідомлення (у його ж то поважному майже тридцятирічному віці), що вірші Василя примітивні, занадто спрощені, форми занадто банальні, теми занадто любовні, заклики занадто патріотичні.

Було непереконливо. Я досі живу, як знаю, і кохаю, кого хочу, і вдягаю до церкви, що припаде мені і Богу до смаку, і витрачаю свої гроші, на що мені тільки заманеться.

Я досі люблю Василя, хай для когось такого примітивного, занадто спрощеного і банального. Справжнє кохання не минає.

07.07.2020

5 місяців ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.